— А де ж тоді ваші добровольці? — запитав хтось недовірливо.

— Ми обидва, наприклад, записалися добровільно, — прийшов Себіш на допомогу фельдфебелеві, показавши на себе і на Фріца Кляйнпауля.

— Я записався добровольцем, що і всім треба було б зробити, — підтвердив Фріц Кляйнпауль по своїй простоті. У всіх нас Кляйнпаулім солдатська кров, як завжди казав мій дядько.

— Правильно! — похвалив його пан в камчатному сурдуті.— Гессенець — це солдат.

Адам Вейраух випростався:

— Кішка охоче їсть рибу, але сама неохоче лізе у воду, — сказав він. — А чого пан сам не запишеться добровільно?

— Вірно! Чому він сам не йде?

— Я хворий. Врешті, я не повинен перед вами відчитуватись.

— Ми також хворі!

Купш намагався заспокоїти пана, що густо залився краскою.

— Не звертайте уваги. Вони всі танцюють під одну дудку, ці вперті голови. А заколотники серед народу завжди підтримують їх. Але ми також і з цивільними, які порушують спокій, швидко розправимось. Такі люди не повинні думати, що власті будуть їм потурати. Негайно розійтись, в ім’я закону, а то проллється кров! Вперед, швидше, рекрути! — За його знаком капрали націлили на людей свої пістолети і попустили собак.

— Допоможіть нам! Разом ми сильні! Не допустіть такої сваволі! — крикнув Анзельм ще раз.

Але городяни вже з страхом відступили. Тепер вони швидко розсіювались.

— Вперед! Швидше! — горлав Купш.

Похнюпивши голови, колона рушила далі. Деякий час марширували зовсім мовчки. Потім почулися нарікання і скарги. Рекрутів мучив голод. Вони вже більше не говорили пошепки, а почали протестувати вголос.

— Тихо, нічого з вами не станеться, витримаєте, — спробував угамувати їх Себіш. Але вони вже і слухати не хотіли Себіша. Коли показався трактир, Рюбенкеніг від імені всіх почав вимагати, щоб фельдфебель зайшов з ними і замовив їм щось поїсти.

Купш грубо відповів:

— Ні, зайдете тоді, коли я накажу. Ще можете потерпіти. А що ж ви тоді на війні робитимете?

Тільки-но вони проминули трактир, як підмайстер закричав, що йому треба негайно ж вийти. А за ним і всі інші рекрути заявили, що їх мучить та ж сама потреба.

— Прокляте свинство! — гаркнув Купш.

— Зупинитись! Шаровари вниз. Раз, два. три! Готово!

Адам швидко оцінював місцевість. Грязький битий шлях, оточений з обох боків заростями. над якими височить сплетіння оголеного гілля кленових дерев; за ними, вдалині, видніються дві низьких хатини. Може, одважитись? Може, вдасться втекти? Тлінний запах гнилі. який свідчив про те, що десь за кленами приховалося болото, примусив його завагатися. Чи трапиться йому ще така нагода? «Я рискну. Бувай здоров!» прошепотів він Каспарові і скочив у зарості, а потім щодуху побіг далі.

Каспар остовпів.

— Стій! Зупинись! — закричав Себіш. — Пане фельдфебель, осмілюсь доповісти, он один утік!

Капрал Вернер рвонув рушницю до щоки, але Купш наказав йому не стріляти:

— Ей, Фазан! Султан! За мною, за втікачем!

Обидва собаки величезними стрибками помчали, заганяючи Адама поперед себе. За ними, спотикаючись і важко дихаючи від напруження, біг червоний від гніву фельдфебель Купш. Тимчасом капрали оточили решту людей, загрозливо наставивши на них пістолети. Рекрутам наче стиснуло горлянки. Напружено вслухалися вони в шум. що долинав з гущавини. Собаки, певно, наздогнали Адама. Ось почулось гавкання, а потім голос Адама, що звучав, як тихий стогін.

Невдовзі після цього рибалка знову опинився серед рекрутів. Купш надів на нього ручні кайдани. Капрал Вернер з метою застережливості відрізав багнетом Адамові ще й гудзики од штанів і перерізав навпіл ремінь. Закований рибалка не міг чинити опору, і з ним робили, що хотіли. Каспар нахилився і підтягнув штани своєму другові попід руки.

— Можеш самого себе подякувати за кайдани, — глузував з рибалки Себіш. — Сумно, що ти до цього себе довів. Чи не так, пане фельдфебель?

Купш погодився з ним.

— А коли хлопець і надалі не підкорятиметься, то ми надінемо йому на пальці лещата,

Адам дивився на них, немов пропікав їх поглядом наскрізь. На його обличчі з’явився розважливий, майже погордливий вираз.

Анзельм і Зеекатц перешіптувалися один з одним: «Себіш повинен поплатитись за своє кепкування».

Рекрутів знову погнали. Тепер обидва собаки вже не були більше на поводках, а бігли собі вільно збоку.

Якщо хто-небудь з чоловіків уповільнював ходу або йшов не зовсім точно за переднім, то доги відразу заганяли його на призначене йому місце.

Кассель уже залишився далеко позаду. Загін рухався в напрямі до берега річки, де був розташований перевіз. Щоб дістатися до Цігенгайна, треба було переправитись через Фульду.

— Прокляття, я ж не вмію плавати, — сказав Себіш Фріцу Кляйнпаулю, з острахом наморщивши лоба. — Якщо тільки поромчик перекинеться… Так-так. от коли б я був таким, як наш товстун. Йому легко, він плаватиме і без бичачого пузиря.

Рюбенкеніг, на якого він натякав, задоволено засміявся, виблискуючи надутими щоками, коли Себіш спускався схилом і, дріботячи ногами, боязко підійшов до порома.