Цього вечора настрій в ротній казармі був ще більш пригнічений, ніж завжди. Кілька нових рекрутів, закутих в кайдани, розгублено збилися один біля одного. Це були селяни, яких їхні пани хотіли присилувати працювати на новій панщині Серед них був старий бородатий чоловік, що ревів, як мала дитина, бо з ним обійшлися несправедливо, і він вважав ганьбою для себе таке становище.

— Хто право називатиме правом, ніколи не матиме і однієї корови… Ми також не злодії і не вбивці, а чесні люди, — намагався заспокоїти його Дібольд. — Ну, годі, не реви.

Але плач і голосіння не припинялись. Це дратувало рекрутів, які поверталися в казарму втомлені, похмурі і змоклі до рубця. Вони були, наче вогке сіно чи хліб, що легко запалюється, коли його щільно накласти у велику скирду.

— У мене в голові гуде. І мені здається. що мої кістки розпадуться, — скаржився Анзельм.

Горбатий Кутц, Рюбенкеніг, Дібольд і фельдшер, які незмінно звертались до студента за доброю порадою і підтримкою, сіли поряд з ним, щоб сказати йому кілька втішних слів.

— Що трапилось, Анзельм? — спитав Каспар, який саме увійшов у ротну казарму.

— Фельдфебель Купш так мучив сьогодні нашого Анзельма, що аж соромно було. Фельдфебель ще гірший, ніж офіцери. — Обличчя Кутца, на якому різко виділявся пористий ніс, зробилося від зненависті ще більш потворним.

— Він проти Анзельма, тому що Анзельм розуміє дещо. — крикнув при цьому Шмельцле. — Вони з охотою хотіли б зробити з нас усіх баранів.

— Колись ми повинні відплатити за це їм, собакам! — буркнув Дібольд.

Рюбенкеніг намагався розвеселити Анзельма.

— Не приймай близько до серця!

І зі мною фельдфебель сьогодні вранці під час збору для огляду обмундирування говорив не так, як розмовляють при дворі. «Осідлай свиню, з неї все одно не вийде іноходця». Це він так мене сьогодні привітав.

— І все ж частина вини падає і на сідло. В нашому обмундируванні ми не можемо проходити урочистим маршем. — Шмельцле підняв свій кістлявий вказівний палень. — Це лахміття нам дісталось у спадщину з часів Семирічної війни, коли воно ще не старіше. На ньому ці шахраї-торговці, придворні й офіцери також роблять різні махінації.

— І вираховують за нього чверть платні. Але навіть і останніх три чверті вони ще не виплатили. З нами можна це робити, чи ж не так?

— От єгерям уже набагато краще. — Рюбенкеніг показав на Фріца Кляйнпауля, який розмовляв з Зеекатцом і кравцем. Ці троє останніми днями часто трималися вкупі; Зеекатца застерігали друзі відносно його нового знайомства, але чим довше він знаходився в Цігенгайні і чим більше нудьгував, тим сильніше його тягло до двох «співунів» в ротній казармі, бо і він любив поспівати.

Фріц, що одержав з дому ящик з ковбасою і сиром, розпакував усе з гордим виглядом і тріскав на всі заставки, незважаючи на погляди багатьох мешканців казарми. Рот Каспара з трохи виступаючими великими зубами жадібно розтулився.

— Так-так, йому форма до лиця, — з заздрістю зауважив Себіш

— Проте його чоботи все ж не можна прирівняти до моїх коричньових «ботфортів», — запевняв Рюбенкеніг.

На Фріці Кляинпаулі був новий зелений фрак з малиновим коміром і такими ж вилогами, жовтий жилет, облямований золотом, і короткі вузькі штани з довгими гамашами. Рушниця Фріца, патронташ з чудової шкіри, мисливський ніж так само, як і ранець та баклага, висіли бездоганно чисті над його нарами на гвіздку.

— Нічого дивного в цьому немає. Адже єгері одержують ще й додатково луїдор [17] для придбання всього необхідного, — доповів Шмельцле. він голив начальство Цігенгайна і був у курсі всіх справ.

— Крім цього, вони одержують вищу платню і звільнені від усіх окопних робіт на полі. — додав Кяепар, який довідався про це від пані Дітцельн.

Не викликай серед людей незадоволення своїми новинами, накинувся на Каспара Себіш.

Анзельм дав йому зрозуміти, що він небажаний в їхньому товаристві, але Себіша це анітрохи не збентежило. Всі були занадто втомлені і байдужі, щоб прогнати ного. А Себіш, здавалося, і не думав ображатись. Навпаки, він довго і докладно розповідав про бесіду з паном майором Еммеріхом, який йому тепер майже точно пообіцяв місце кухаря. Якщо послухати Себіша, то можна було повірити, що він сидить прямо під престолом бога і дізнається від нього про всі важливі армійські справи. Еммеріх буцімто сказав йому по секрету, що генерал-лейтенанта фон Гайстера викликано до ландграфа і йому доручено верховне командування гессенськими військами. Щоправда, Гайстер прийняв пост лише на певних умовах, а саме: щоб його значні борги були оплачені з ланфграфської казни і щоб дружина і діти під час його відсутності були забезпечені. Пан ландграф на все це дав свою милостиву згоду, і пан генерал-лейтенант після цього сказав: «Тепер ваша світлість побачить, на що здатна ще ця стара голова і ці старі кості!» От саме так, слово в слово і сказав.

Чоловіки мовчки перезирнулись. Навіть Шмельцле, який звичайно своїми химерними і веселими розповідями часто допомагав рекрутам переборювати смертельно важкі хвилини життя, промовчав зараз. За блакитною імлою цих історій виразно виступав його чесний образ; але і за мовчанкою стояв незмінний Шмельцле, і рекрути це відчували.

В тиші було чути, як монах, що майже завжди уперто мовчав, розмовляв з своїм сусідом:

— Я зв’явився на світ на місяць раніше строку і в перші дні мого життя був таким кволим, що мене один час уже вважали мертвим. Протягом усього свого життя, починаючи з дитинства, я був бідолашною людиною. Душевний страх зробився в мені таким великим, що я часто ходив до води, щоб втопитися. Не раз хотів кинутися з слухового вікна на горищі, повіситися, заколоти себе. Я часто вставав уночі, біг і не знав, куди подітися від страху.