Два лакеї і фельдфебель розгублено втупилися очима в цей сюрприз. Потім вони почали перешіптуватись.

— Цей хлопець викликає у мене підозру, — стиха пробубонів фельдфебель. — Та й взагалі вся ця історія мені не подобається. Тут щось негаразд.

Раптом карі витрішкуваті очі молодого лакея застигли від страху, коли він випадково глянув на свою білу формену куртку.

— Ой лихо! Негр линяє!.. — Він підняв угору рукав, замащений сажею.

— Що там за шум, Йоган? Нічого не сталось? — пролунав владний голос з глибини розкішного робочого кабінету, на порозі якого трапилося нещастя.

На якусь мить Каспарові і всім іншим перехопило подих. Лише тепер він помітив на відстані якихось десяти кроків похмурого полковника Фаукітта і ще одного чоловіка з величезним яструбиним носом; його білий кучерявий парик і широкі плечі в зеленому сурдуті з камчатної тканини викликали повагу. Це, мабуть, був пан фон Шліффен. Так, звичайно, це був ландграфський міністр! Але куди подівся Еммеріх?

Бесіда між обома панами, що сиділи один проти одного у важких з високими спинками кріслах за химерно оздобленим письмовим столом, була такою пожвавленою, що обидва, лиш кинувши короткий, неуважний погляд на двірську челядь, відразу ж знову повернулися до розмови. Негра і водяної люльки, здавалося, зовсім не помітили або вже знову про них забули. З цього скористалися супровідники Каспара і, крадучись навшпиньках, пішли геть звідти.

Каспар все ще ніяк не міг отямитися від переляку. Він боязко покосився очима на двох великих панів, чиї ордени, галуни і зірки виблискували від кожного руху. Лише через деякий час, переконавшись, що на нього не звертають ані найменшої уваги, Каспар почав прислухатись до їхньої розмови.

Полковник Фаукітт, який розмовляв німецькою мовою з дещо помітним іноземним акцентом, іноді підмішуючи англійські слова, розповідав про одне з засідань англійських міністрів в Букінгемському палаці в Лондоні. Його величність король Георг III скликав цю нараду кабінету міністрів, щоб вирішити, яким чином можна втихомирити непокірні американські колонії.

Кінець кінцем визнали, що найкращим буде надіслати сильну армію для придушення повстання. Тому було вирішено вербувати іноземні допоміжні війська.

— А примирення з повстанцями виключається? — спитав Шліффен.

— Цілком виключається! Адже мова йде тепер не про просту відмову сплачувати податки, mon tres cher general [8] . Біля міста Лексінгтон ці колоністи відбили британські війська в справжньому бою і цим самим поставили під сумнів авторитет уряду його величності, короля Британії. Ах, це бунтарство! Ми повинні розпочати війну, Іншого виходу немає…

— Я розумію, я розумію вашу ситуацію, — промовив Шліффен. — Північна Америка — це, зрештою, один з найкращих самоцвітів англійської корони.

І просто відмовитись від такого самоцвіту, як цього, очевидно, вимагають бунтарі… ні, це вже занадто. — Він нахилився до полковника і продовжував приглушеним голосом: — Така вже чернь, мілорд, це дитина, яка не дивиться в майбутнє, а хапається за уявне благополуччя сьогоднішнього дня. Свободи, — кричить вона, — демократії! Нібито при демократії не може бути найнещаднішого рабства. Демократичний деспот-простолюд здається мені ще страшнішим від азіатського деспота. — Шліффен зробив паузу. Коли він знову заговорив, його слова звучали холоднокровно, по-діловому. Він пильно подивився на співрозмовника. — Як сказано, я повністю усвідомлюю необхідність вжити рішучих і дійових заходів. Я дуже добре уявляю собі те скрутне становище, в якому знаходиться зараз його королівська величність в зв’язку з військовим поповненням.

— О ні, не так, зовсім не так, — поспішно запевнив полковник. — Або краще сказати: тепер уже зовсім не так. Ваше превосходительство, мабуть, мають на увазі договір про постачання рекрутів, який ми уклали з ганноверським підполковником Шейтером. Від цього плану ми повністю відмовились і маємо зараз намір вступити в прямі переговори з німецькими князями. Тим більше, що наш посланник в Гаазі, сер Йорке, запевнив, що наші друзі — німецькі князі — мають щодо нас якнайкращі наміри, в чому ми зрештою ніколи і не сумнівались.

— Англія дуже розумно зробила, що послала посередником саме вас, — сказав Шліффен поблажливим тоном, — таку людину, як ви, пане полковник, яка при німецьких дворах почуває себе наче вдома і навіть служила при брауншвейзькому наслідному принці під час Семирічної війни.

— Мені справді дуже приємно відновити свої давні зв’язки. Я дуже ясно пригадую також, mon tres cher general, як я зустрів вас вперше в брауншвейзькій чи, здається, кассельській резиденції. Всі говорили тоном найглибшої пошани про «благородного Шліффена», який володів здібностями як генерала, так і видатного державного діяча, і я після цього загорівся бажанням познайомитись з вами. Ну, а тепер поговоримо про мою місію: мені доручено встановити контакт з князями, які вже були нашими союзниками під час Семирічної війни. Насамперед, звичайно, з Касселем і Брауншвейгом, які для нас є не лише постачальниками людей, але й родичами англійського королівського дому, до певної міри союзниками. Англія переконана, що для неї не становитиме особливих труднощів швидко одержати потрібних їй найманців. Насамперед, звичайно, для нас бажані хороші снайпери. Я прибув, як я вже напочатку згадував, прямою дорогою з Брауншвейга. Герцог прийняв мене надзвичайно ласкаво і відразу ж погодився, звичайно за відповідну оплату, дати в розпорядження його величності прекрасний військовий корпус для служби в Америці. Мова йде про 4300 чоловік. Піхота і драгуни. Так, Брауншвейг має можливість постачати солдатів.

— Comment? [9] — Шліффен, склавши руку лійкою, притулив її до вуха. — Ви сказали, має можливість постачати солдатів. Мілорд, брауншвейзький герцог переживає таку велику фінансову скруту, що він неспроможний придбати ані хорошої зброї, ані військової форми, коли навіть йому й пощастить набрати військо, його борги, певно, сягають 12 мільйонів талярів. Коли я згадую про це, то, звичайно, без будь-якої думки про свою власну вигоду, а лише з прихильності і дружби. — Шліффен зустрівся довгим щирим поглядом з пильними очима свого візаві.