Каспар скочив, приклав руки до палаючих щік.

— Я можу стати в пригоді Червоним Лисам, як ти думаєш, Адаме? Тоді мене вже не побачать в Касселі, ось що я тобі скажу. Ніколи… А може, й побачать. Але не раніше, ніж через 10 років, це точно Ти знаєш, я тоді зроблю візит хазяїнові «Золотого якоря». Я під’їду в колясці. А потім буду вередувати, що ліжко для мене занадто тверде, пиво дуже тепле, із страви я витягну муху, хи-хи. Добре я поганяв би цього Гемпеля і, нарешті, сказав би: «А знаєте ви, хто я такий? Каспар, колишній ваш кухарчук, якщо ви ще досі мене не впізнали. Я бачив увесь світ. Я вже тепер не той, яким був». Так, Адаме, це я обов’язково скажу йому — Каспар нахилився і підняв невеликий камінець, підкинув його кілька разів на долоні і шпурнув у річку. — А капітан, певно, зовсім не думає про те, що він мені шкодить? Як тобі здається? Та що зробиш, коли нерви у нього вкрай розхитались. Воно й не дивно, коли сісти отак на мілину, як він. Але все це може дуже швидко змінитися. Адже, можливо, знову відправлятимуться воєнні експедиції в далекі колонії або розпочнеться війна проти турків. Я знаю, — закінчив Каспар, заступаючись за Еммеріха, — ти його терпіти не можеш. Але він все-таки нещасливий.

Засмагле обличчя рибалки зробилось серйозним.

— Твоєму капітанові я справді зовсім не співчуваю, ти маєш рацію. Ці щуки живуть за рахунок нас — маленьких рибок. Вони знають тільки командувати, від народу ж вимагають повної покори… Гопля! — Блискуча, з червоними смугами риба промайнула на волосіні в повітрі.

Зрадівши, обоє друзів весело заметушилися біля здобичі, відразу забувши про розходження думок відносно капітана. Поки рибалка укладав поряд з іншою рибою, якою був наповнений його лозяний кошик, зловлену жирну плітку, Каспар знову налаштував вудочку і закинув волосінь у воду. Рибалка завжди дозволяв йому деякий час повудити.

Вони мовчки дивились на Фульду. Чути було, як під берегом річки тріщить крига. Вейраух поклав у рот пучку жувального тютюну, сів на камені, спостерігаючи за водяними кругами, що утворювалися навколо волосінь Потім він перевів погляд на хлопця, на його дитяче веснянкувате обличчя з білявим чубком, на рот з ледве виступаючими широкими зубами, на допитливу верхню губу. Зворушений, він впізнав у хлопцеві, що захоплюється пригодами, самого себе, яким він був колись давно і так саме мріяв про героїчні вчинки і далекі подорожі.

— Ти повинен стати ще сильнішим, перш ніж тебе приймуть до племені Червоних Лисів, — промовив він після недовгих роздумів. — А тим часом тобі треба потерпіти в «Золотому якорі». Як починаючому «Червоному Лисові», тобі повинно перепадати тепер менше стусанів від хазяїна «Золотого якоря», як ти гадаєш? Сьогодні я піду з тобою. Мені треба побалакати з Гємпелем.

— Я зовсім не такий кволий, як здається на вигляд, ану лиш подивись, — сказав Каспар і напружив свої м’язи на руках. — Але якщо ти вважаєш за потрібне, я залишусь ще тут, — додав він зовсім тихо.

Вейраух був задоволений своїм влучним ходом і в думці дав собі обіцянку в майбутньому не так привабливо прикрашувати свої розповіді про пригодницькі мандрівки. Каспар і без того набив собі ними голову, і постала небезпека, що одного чудового дня він, чого доброго, втече світ за очі.

— Скільки тобі було років, коли ти вперше зустрівся з дикунами? — запитав Каспар після короткої мовчанки.

Рибалка відірвався од своїх думок.

— Двадцять.

— А ти дуже злякався, Адаме?

— Вони більше перелякалися, ніж я і мої друзі,— пояснив Адам Вейраух, посміхаючись. Його вже охопило нестримне бажання вигадувати фантастичні історії. — Вони прийняли наші коси за справжнісінькі хвости і лише дивувалися з того, що вони стирчать у нас на потилиці. У Західній Індії, щоправда, зустрічаються люди з короткими цупкими хвостами, які зовсім не згинаються, і ці нещасні створіння, щоб зручно сісти, завжди спершу мусять вирити яму для свого хвоста.

Рибалка, із задоволенням покручуючи кінці своїх чорних вусів, дивився на хлопця, який від благоговіння боявся навіть поворухнутись.

— Розкажи мені, як ви зустріли крокодила, — домагався Каспар знову через кілька хвилин.

— Го-го! Я знаю, що тобі хотілося б послухати цю історію. Ну, хай уже буде так. — Рибалка сплюнув коричньовий тютюновий сік в річку і почав — Одного разу, коли я з Прудкою Стрілою — ти ж знаєш мого друга, індійського вождя — ловили рибу в річці Міссісіпі в Америці, ми почули вдалині жалібні зойки людини. Ми сіли в човен і почали гребти понад берегом річки, уважно оглядаючи її. Зненацька нас щось штовхнуло, і ми полетіли сторчака у воду. Крокодил, який кричав, наслідуючи людський голос, щоб заманювати людей, наближався прямо до нас. Він роззявив свою пащу, з якої стирчала безліч гострих зубів. А моя рушниця впала у воду. Але вона мені все одно була ні до чого, бо звичайна рушнична куля не могла б просвердлити луску завтовшки у великий палець. На наше щастя, страховище від природи було таким незграбним, що ледве могло повертатися. Ми скористалися цим і швидко, шугаючи то вліво, то вправо, попливли до берега. Тим часом кілька червоношкірих почули шум і зняли тривогу. Вони поспішили до нас і почали влучати своїми отруйними стрілами в пащу страхітливої ящірки. Звір був дванадцять ліктів завдовжки — і гладкий, як бик. Наступного дня всі ми, Прудка Стріла, інші червоношкірі та я, їли його м'ясо з індійським зерном і солодкою картоплею. Це була справді поживна страва, а не якась тобі ріденька юшка.

Щось смикнуло за волосінь.

— Риба! Адаме! Риба! — тріумфував Каспар. Це був важкий окунь, і хлопцеві потрібно було чимало часу, щоб витягти його з води і зняти з вудочки. Коли ж він, нарешті упоравшись з цією роботою, підвів голову, Адам зник. Спантеличений Каспар витягнув голову над ополонкою, помітивши на якусь мить рожеву ногу друга, що раптом виринула на поверхню. Потім з-під крижаної води з’явився і сам Адам Вейраух — червоний, голий і засапаннй, як морж.

— А воно таки справді холодно, — сказав він, розкидаючи бризки на всі боки. Рибалка проробляв ці щоденні вправи з плавання навіть глибокої зими.