Він штовхнув засноване павутинням вікно дзвіниці — з нього все було чудово видно на всі боки. Його очам відкрилась панорама бою. Здавалось, рукою дістанеш — так близько простяглися, залиті палючим сонцем, американські окопи, що навскіс прорізували вузький берег острова. До окопів тяглися три вулиці від пристані. Місцевість була гориста, вкрита густими лісами та чагарниками, перетята болотами і вузькими ярами.

Дедалі сильніше лунали звуки бою, що точився на флангах, але за пороховим димом майже нічого не можна було розглядіти. Виднілись тільки резерви, які повільно просувалися по двох вулицях. Середня вулиця кишіла частинами в гессенській формі. Сонячне проміння виблискувало на тисячах багнетів. Каспар міг точно розпізнати гренадерів, сформованих у три загони. Перед ними марширували частини єгерів. Гессенці підходили до окопів усе ближче й ближче.

В строгому порядку, з прапорами, що майоріли на вітрі, перші ряди майже досяглі підніжжя. Тепер залишалося зійти на гору. Солдати поволі витягали гармати по стрімких схилах, підпирали важкі вози. Як це могло статися, що американці так безперешкодно дали їм прорватись?

Раптом земля здригнулася від гулу гармат, задрижали вікна від пострілів, і Каспар почав тремтіти. Від стрілянини розляглась далека луна. Багато гессенських солдатів упало і лишилось лежати, мов колоди. Інші йшли, як у Карельському лісі, не звертаючи уваги на зливу куль, жодним пострілом не відповідаючи на ворожий обстріл. Досягнувши вершини, вони зімкнули свої ряди і кинулись в атаку, випустивши два залпи з мушкетів, заряджених під час маршу. Дим почав вкривати їхні ряди.

Коли пороховий дим розсіявся, Каспар побачив, що на правому фланзі наступають на американців британські драгуни і легка піхота. Ворог опинився між двох вогнів. Він не міг більше триматись, і Каспар помітив, як серед людей, затиснутих в укріпленнях, зчинилося велике замішання. Пролунав залп з рушниць.

Кілька секунд у повітрі непорушно стояли димові хмари, згодом їх розірвав вітер, той самий вітер, що розносив звуки барабанів і свистків, які кликали на штурм, і луну гессенського ура: «Шуррі! Шуррі!» хрипкий крик воїнів — ознака того, шо з багнетами наперевіс вони йдуть уперед.

— Шуррі! Шуррі! — кричав Каспар у самозабутті.

Але наступної ж миті він отямився від свого захоплення. На його щоці горів ляпас.

Анзельм стояв коло нього. Хлопець ще ніколи не бачив друга таким злим. Ляпас від його руки був набагато дошкульніший за ті побої, які він терпів від свого хазяїна Гемпеля. Каспар відчув, що його очі стали вологими від сорому. Він не був більше кухарчуком із «Золотого якоря», що міг, як зачарований, з розчервонілими вухами гнатися за солдатами, коли ті з барабанами і полковою музикою ішли по вулиці.

— Вибач, Анзельм, — попросив він тихо.

Друг відштовхнув його рукою.

— Рюбенкеніг тяжко поранений, — сказав він приглушено. Ходімо швидше, нам треба його забрати.

Жах пройняв Каспара. Разом з Анзельмом побіг він у напрямку битви, яка все ще тривала. По дорозі вони наздогнали багато лікарів І фельдшерів, які так само йшли до місця битви, на висоту Гвіани. Раптом Каспар пригадав, що друзі домовились разом утікати. Що ж вийде тепер з втечі? Що ж буде без Рюбенкеніга? Бідний Рюбенкеніг не зможе ж… Ні, ні, ні, це не мусить, не повинно статися!

Анзельм теж, здається, думав про Рюбенкеніга; він сказав, ніби закінчуючи Каспарову думку:

— Ні, ні, ми не можемо залишити його. Ми повинні чекати…

Їм треба було поспішати, а просуватися вперед дедалі ставало важче. Вулиця похило спускалась на північ і за кілька кроків унизу вклинилась в чорний мовчазний ялиновий ліс. Дороги були забиті возами з амуніцією, гарматами, санітарними повозками, з яких чувся стогін поранених, похідними кухнями, обозами, навантаженими наметами і табірним майном. Погоничі покидали упряжки, а тварини від гуркоту ядер сполошилися і, натикаючись одна на одну, розбіглися в різні боки.

— Гляньте-но, ось вони!

Фельдшер, що йшов попереду, звернув увагу друзів на групу людей, які мовчки йшли на гору під охороною гренадерів. Це були американські полонені в обшарпаній, подертій на шматки уніформі; більшість в одних тільки чорних, білих або фіолетових льняних куртках та сорочках на іспанський лад; деякі босоніж, в злиденній селянській одежі, з продовольчими торбинками і великими пороховими рогами за плечима.

Гренадери змусили переможених відчути ганьбу поразки. Вони запрягли американців у гармати і поганяли, як бідних в’ючних тварин. Полоненим було важко тягнути, бо дорога йшла вгору. Коли вони трошки відставали, залізні чудовиська котилися назад і загрожували розчавити задніх колесами і всією своєю вагою злетіти зі схилу.

— Я більше не можу, — поскаржився чийсь захеканий голос.

Один з гренадерів з тупими очима підскочив до полоненого і почав його бити прикладом по голові.

При цьому він, мабуть, мало думав.

Кілька фельдшерів зупинились і злорадно поглядали на американців.

— Боже, це ж опудала! — закричав один з них.

— Цих каналій, мабуть, обдурили, сказавши, що ми їх усіх перевішаемо, — пояснив гренадер, що проходив мимо. — Під час дикої втечі до Бруклін-Феррі чимало їх потрапило в болото і здохло там. У лісах їх повно, майте на увазі, вони лукаві! І більшість із них такі боягузи, що краще дадуть себе застрелити, ніж проситимуть помилування.