Англійці й гессенці почали завзято плескати. Англійський полковник задоволено закивав головою Потім звелів принести вина і всім налити. Тільки тоді він закінчив свою промову, проголосивши здравицю на честь його високості короля Георга III.

Більшість американців пили мовчки. Полковник Штурц навіть відсунув свій келих.

— Що таке? Чому ви не п’єте? — запитав Ралль схвильовано. — Якщо ви й тут хочете бути бунтівником, ми вас розстріляємо!

Тепер і англійці стали уважними. За столом виникло шушукання і загрозлива метушня.

Полковник Штурц підвівся і коротко й спокійно відповів:

— Багато років я був шкільним учителем у цій країні і доклав немало зусиль до того, щоб навчити своїх учнів, що король не буде нашим володарем, коли не буде поважати наші права. Ми вільні люди, І краще я віддам своє життя, ніж зміню свою думку.

Гей, ти що там стоїш, вирячивши очі! Прибирай тарілки! — накинувся Себіш на Каспара, який наче зачарований дивився на американсько-німецького полковника.

«Цього хлопця завжди тягне до найгірших елементів, — думав Себіш, дивлячись на Каспара, коли той мив посуд. — На жаль, йому ніколи нічого не доведеш. Коли б можна було заглянути за його похмуре чоло!»

Лише після того, як американці пішли геть і столи були винесені, Себіш дозволив Каспару прибрати рештки посуду.

Зал був порожній. Останні червоно-сурдутники прощалися з Раллем і Еммеріхом. Обидва з лицемірною відданістю проводжали їх компліментами до самих дверей. Але тільки-но вони лишилися самі, як Ралль накинувся на офіцерів його англійської величності.

— Що за тюхтії! — кипів він од люті.— Замість того, щоб використати замішання американців і вчасно відправити військові кораблі в Іст-Рівер, щоб відрізати цим пройдисвітам відступ і ще сьогодні викурити їх з окопів, сер Гоу зупиняється! Це стратегічний злочин. Та коли щось скажеш, то лише опечеш язика. Ох, так і мусиш тримати язик за зубами і сидіти склавши руки, тоді як пальці так і сверблять розправитися з цими горе-вояками.

— Прокляття, — зітхнув Еммеріх. — Американці тікали, наче якийсь набрід. Вони ж не знають, що таке дисципліна. Чи ви бачили хоч одного бунтівника, який уміє правильно пристукнути підборами? Жоден з них не був на службі. Мін кравець по дрібному ремонту Цігенвальд або трактирник Гемпель з Касселя відігравали б тут, напевно, значнішу роль.

Уявивши собі не, Ралль і Еммеріх глузливо розсміялись і вийшли з головної квартири.

Гессенські частини стали табором просто неба навпроти укріплень бунтівників. Важко було підтримувати вогонь сирими дровами на страшному вітрі Сукняні мундири заскорузли від бруду й поту і не захищали від раптового холоду. День схилявся до вечора. Постаті солдатів ставали темнішими й різкішими, а далі й зовсім зливалися з спустошеною місцевістю.

Подекуди ще тривала перестрілка, спалахуючи, мов блукаючі вогники, в густих лісах околиці. В темряві і загальному замішанні все переплуталось. Майже всі роти були розпорошені. Солдати губили дорогу, спотикались об коріння і кущі, потрапляли у заглибини. Часто не знали, йдуть вони вперед чи назад, де друг, а де ворог. Для тих, хто хотів дезертирувати, було досить нагод здійснити свій намір; скоро вся місцевість була повна білявими «Jajа» — солдатами, які стукали у вікна селянських садиб і просилися стати за наймитів. Дезертирували і англійці; тікали цілі пости і кавалерійські патрулі.

Після гвіанської сутички, в якій була пролита перша гессенська кров, деякі з гессенців щиро зненавиділи ремесло найманця. Один солдат, зрозумівши свою ганебну роль, впав у такий розпач, що першої ж ночі відвів свою дружину й двох дітей у кущі і застрелив їх, а сам утопився в річці.

Однак більшість солдатів складалася з авантюристів, урвиголів і нещасних, які, не розуміючи справжніх обов’язків честі, залишались вірні своєму прапору. Вони, як і їхні пани, по-святковому відзначили цей день. Щодалі від поля битви, то більше зростала їх впевненість у собі. І після своєї легко здобутої перемоги вони вбачали справу американців загубленою і посилали прокляття генералу голодранців Вашінгтону та його армії, що сиділи в мишоловці. Вони вже зараз складали плани на майбутнє, коли війна буде виграна. Дехто хотів організувати експедицію в індійські райони, інші бажали лишитись там назавжди, тоді як ще в інших метою всіх мрій і бажань був близький Нью-Йорк.

Уперше за стільки часу солдатам знову дали м’ясо і портер. За особистим розпорядженням сера Гоу їм видали навіть ром на честь свята перемоги. Кілька п’яних жартівників — колишніх наймитів — зробили з соломи опудала, вбрали їх в капелюхи з м’якими крисами і в обідрані сурдути бунтівників. Потім почепили на них патронташі і прив’язали до рук бунтівницькі прапори. Ці опудала мали означати генерала бунтівників Джорджа Вашінгтона з його штабом. На них зразу ж посипались удари і каміння. Солдати забули за цією розвагою про холод і туман, який, мов дрібний дощик, проникав у всі пори. Вони не припинили гри навіть тоді, коли вітер збивав їх з міг, не вгамувались і тоді, коли пішов дощ. Одному єгерю спало на думку спалити ці солом’яні опудала ворогів. І тут же спалахнуло яскраве полум’я, затріщала солома. Хтось влаштував з пороху фейєрверк, навколо лунали вигуки радощів і помсти. Коли вже вогонь згасав, один із солдатів помітив, що опудало Вашінгтона тільки ледь обгоріло. Його підпалили ще раз, але, на досаду брутальним хлопцям, воно не хотіло займатись. Нарешті сильний дощ зірвав усі їх старання. Один забобонний солдат, охоплений страхом, утік геть. Інші зробили те саме. Радісний настрій наче вітром здуло.

Генерал Вашінгтон і його військова рада побачили, що позицію в Брукліні втримати неможливо, оскільки англійці почали підготовку до блокування своїм флотом Іст-Ріверу. І Вашінгтон вирішив відступити з своїми частинами до Нью-Йорка. Це був рискований захід, який вимагав мужності, маскування і поспішності. Під захистом туману і нічної темряви почалась висадка Не одну годину працювали човнярі з обмотаними веслами; різні човни невтомно перевозили каналом армію патріотів на північний берег.