— Ну, гаразд, — сказав він. — Біль подолано. Як ти себе почуваєш, дорогий мій Рюбенкеніг? Тобі ще боляче?

— Так, Шмельцле! — скаржився оперований. — Так! Я навіть не знав, яким я був здоровим! Що я тепер, безногий каліка, робитиму?

— Не плач, тобі не треба буде чистити чоботи, — намагався втішити його Дібольд.

Натовп коло Рюбенкеніга розімкнувся. Майор Еммеріх прийшов відвідати своїх хворих гренадерів.

— А, Шмельцле, ну що тут? — спитав він ласкаво і підійшов ближче. — Ампутація, так? Як почуває себе пацієнт? — Еммеріх нахилився до Рюбенкеніга, жвава посмішка грала на його устах. На, чоловіче, ось тобі срібний таляр.

Рюбенкеніг гнівно відштовхнув руку Еммеріха.

— Ви, певно, гадаєте, що я згубив пару чобіт? Краще б я лишився вдома, то у мене були б цілі ноги. Ой, які ми дурні! Проливаємо кров заради чужих панів, як найманці без плати. А що завоюємо? Шість футів землі для безславної могили.

Рюбенкеніг обернувся до стіни, з прокляттям вимовивши ім’я графа.

Ще довгий час після того, як пішов Еммеріх, ніхто не наважувався голосно говорити. Рюбенкеніг дрижав у гарячці.

— Він помре, — прошепотів фельдшер, негайно оглянувши його. — Він дуже страждає. Помирати також треба вміти. В цьому ми всі учні й майстри.

Раптом двоє поранених, у яких були майже хлопчачі голоси, почали співати рекрутську пісню:

— Люди, люди, киньте співати, — збентежено просив Анзельм.

Але нічого дивного не було в тому, що хтось мав померти; ті, що лишались живі, мирилися з цим. Два-три голоси перейшли на сумну мелодію:

— Вони співають мені на смерть, — звернувся Рюбенкеніг напівзгаслим голосом до друзів, які навпочіпки сиділи навколо його постелі. — Повірте мені, я радий, що вмираю… Я для вас був би тягарем, як важкий ранець, що тре плечі. Не хитайте головами! — Насилу дотягнувся вій рукою до коричньовий шкіряних чобіт, що стояли у нього у головах. Він віддав їх Каспару: — Носи їх, — нехай тобі пощастить більше, ніж мені! Ти молодий. Може, ти повернешся в них з війни…

Погляд Рюбенкеніга був скерований кудись углиб. Він приєднався до пісні:

Голос його тремтів, як полум’я згасаючого вогнища:

Раптом Рюбенкеніг перестав співати. Обличчя його стало свинцевого кольору. Голова враз упала назад. Очі закотилися під лоба.

— і ти так любив життя! — тихо сказав Шмельцле, закриваючи йому повіки. Фельдшер боровся з риданнями, кусаючи собі губи. — Хіба не краще було б, якби це трапилося зі мною? Я старий. Але смерть не робить вибору…

— Каспар тут? A-а, ось він.

Каспар, приголомшений горем, ридаючи і стогнучи, сидів у кутку, коли в шпиталі з’явився Себіш. Хлопцеві треба було зараз же йти з кухарем. Полковник Ралль і майор Еммеріх влаштували для полонених офіцерів-бунтівників обід, і там тепер було навалено цілу гору брудного посуду.

— Я б з ними не так обійшовся… — пробубонів Себіш.

Він не дав Каспарові попрощатися з мертвим; хлопець мало не забув чоботи Рюбенкеніга.

До головної квартири під’їжджали повозка з провізією та маркітантський візок, проходили солдати з завойованими гарматами і гаубицями. Перед будинком стояв цілий взвод полонених, на чолі якого було до двадцяти дуже здорових і великих людей, що відрізнялись від інших ще й бездоганною блакитно-червоною формою та хорошими рушницями. Каспар прислухався: люди говорили по-німецьки!

Себіш штовхнув Каспара:

— Так, так, слух тебе не ввів в оману. Це люди з полку генерала Стерлінга, про якого так багато говорили. Червоно-сурдутники зустріли їх у лісі, але не стріляли, гадаючи, що вони гессенці. Ця помилка коштувала їм полковника Гран-та і ще багатьох офіцерів та вісімдесят солдатів. Ото треба знати, кому довіряти! Американським німцям сьогодні не можна вірити, вони підтримують цю бунтівну наволоч!

Повз ординарців, фельдфебелів і профосів, що охороняли бунтівників-офіцерів, Себіш і Каспар пройшли до приміщення в колишній ратуші, що було схоже на залу. Там за довгими столами, здається, в повній згоді, один коло одного сиділи, їли й пили англійці, гессенці й американці. Королівські офіцери намагались випитати у своїх сусідів по столу: яка сила у бунтівників, де стоїть Вашінгтон, як влаштовано головні укріплення, як вони блоковані?

Каспар помітив полковника Ралля, який під час загального галасу нахилився до фельдфебеля Купша, що повідомив його про прибуття полонених з полку генерала Стерлінга.

— Зараз же приведи офіцерів сюди! — наказав Ралль.

Незабаром у дверях з’явився американський полковник, рука його була на перев’язці. З першого ж погляду він викликав цікавість і симпатію у Каспара. Спокійно і гідно пройшов цей полковник через зал у супроводі свого штабу.

Еммеріх підвівся і ступив кілька кроків йому назустріч.

— Майор Еммеріх! — гаркнув він.

— Полковник Штурц! — Широким жестом непошкодженої правої руки американець рекомендував інших офіцерів: — Капітан Бреден, лейтенант Бушбек, лейтенант Візенталер…

Еммеріх перебив його:

— У вас, бунтівників, кожен солдат може бути офіцером?

Гессенці підтримали зауваження Еммеріха глузливим хихиканням. Деякі англійські офіцери зашушукались. Мовляв, Еммеріх трохи далеко зайшов у своїх зауваженнях. Незабаром накрили стіл для американських німців. Після того як вони сіли, підвівся англійський полковник і проголосив коротку промову. Перший вирішальний бій виграно, і англо-гессенська армія втратила лише дев’ятнадцять офіцерів та біля чотирьохсот солдатів, тоді як втрати американців перевершують три з половиною тисячі солдатів, а про рушниці, вози і шанцьове обладнання нічого й говорити. Тому він закликає американців до згоди, інакше їх повстання задихнеться в ще більшій різанині.