Лише рано-вранці тридцятого серпня, коли останні човни покинули берег Брукліна, гессенські форпости викрили цей маневр ворога. Повітря було таке прозоре, що можна було бачити людей і навіть колір їх вбрання на вулицях Нью-Йорка, що лежав на протилежному березі. Там зібралися солдати й цивільні, які, витягши шиї, з цікавістю розглядали своїх ворогів.

Гессенці могли тільки обстріляти кілька човнів, які ще були в дорозі. Прямим попаданням вони потопили одне судно, на якому було приблизно двадцять солдатів. А решта досягла мети без жодних втрат.

Частини Гоу негайно вирушили на Бруклін. Солдати натикались на траншеї, окопи і частокіл, але нічого не знаходили там, крім важких гармат, забитих цвяхами і загрузлих в багні, розкиданої амуніції та продовольчих запасів. Усі американці до останнього солдата вибрались з пастки.

Поразка біля Лонг-Айленда була тяжким ударом для армії свободи. Американські патріоти збентежились, і багато з тих, у кого кінчався термін служби повертались додому. Збільшилось дезертирство. З великими труднощами генералові Вашінгтону вдалося втримати своє військо. Особливо зросла небезпека тоді, коли королівські частини захопили весь берег Брукліна і збудували на ньому свої укріплення, а сильний англійський флот, що крейсував біля Лонг-Айленда, на повних парусах обійшов американські батареї і став на якорі на відстані гарматного пострілу од Нью-Йорка.

«Тепер ми вже напевно візьмемо бунтівників у лещата, вдруге вони від нас не втечуть», приблизно так говорили гессенці, із завзяттям копаючи окопи. Незважаючи На палюче сонце, вони старанно виконували свою роботу; солдатам уже ввижався кінець війни.

Вони бачили, як ворог на протилежному березі гарячково вживав заходів, щоб утруднити висадку королівських частин. Уже кілька днів тривала безлад на перестрілка. Неодноразово американці намагались дістатися на баркасах до Брукліна; ці вилазки завжди закінчувались швидким відступом під вогнем гессенських рушниць, але американці тримали англійців і їх найманців у безперервній тривозі. Було багато й інших хвилювань. Одного разу поширилась чутка, ніби в таборі вибухнуло гарматне ядро. Офіцери й унтер-офіцери всюди шукали листівки німецькою мовою, які несподівано з’явились у солдатів. У цих листівках американці обіцяли кожному гессенському перебіжчикові п’ятдесят акрів землі, чотири осли, одного вола, дві корови, чотири свині і ще багато дечого. Ніхто, писалось там, не буде примушений воювати на боці американців; та якщо хтось добровільно стане в ряди патріотів, той завжди буде бажаним бійцем, і його підвищать у чині на один ранг.

Себіш скоро виявив, що ці листівки правили за обгортку на пакетиках тютюну для люльок, які маркітантка Катрін тримала для продажу у своєму візку. Стару зараз же взяли на допит. Вона пояснила, що читати не вміє, а товари купувала у незнайомого крамаря з штату Айленд; проти всяких інших підозр вона протестувала.

Чи можна було їй вірити? В усякому разі тютюн конфіскували на користь полкової казни, а стару застерегли, що вдруге в неї відберуть посвідку маркітантки і покарають двадцятьма ударами палиці.

— Осли, корови, свині — це все тільки обіцянки! — каркав Себіш, ляскаючи долонею по листівці. — А гляньте на них, чи схожий хоч один із цих бунтівників на такого, який хоч колись їв щось путнє або пив ром?

Фельдфебель Купш схвально закивав головою.

— Цими принадами, які вони пропонують, не спокусити справжнього гессенця, тільки негідник і зрадник піймається на такий гачок.

Якось уранці, на здивування всіх гессенців, у найкращому настрої повернулись у свою частину шість їхніх товаришів, які були взяті в полон під Гвіаною. Полонених швидко закидали питаннями і дізнались, що американці відправили їх у Філадельфію, але там їх незабаром відпустили.

— Німецькі ремісники у Філадельфії (а там їх кілька тисяч) щодня їдять яловичину, запиваючи вином із срібних кухлів, — повідомив один.

— А по закінченні роботи вони їздять на прогулянку з своїми доньками у гарних колясках, — схвильовано додав інший.

Слухачі широко порозкривали роти й очі. Певно, правда те, про що їм розповідали в листівках? Вони хотіли переконатись, як жилось їхнім товаришам.

— Вест-індійський ром я пив чайними склянками, — сказав один вусатий єфрейтор, широко посміхаючись, — а поряд стояв пунш, сидр і пиво — сила-силенна. Америка — чудовий край для гуляк!

Потім у розмову втрутився сурмач:

— Я жер так, що все на мені тріщало! Варена картопля була до всякої страви. Чим нас тільки не годували! Там їдять і п’ють, скільки душа бажає.

— Зовсім інше життя, — зітхнув хтось.

— Гей ви, шельми, ану розійдіться! — закричав Купш, якого поспішно прикликав сюди Себіш. На грудях фельдфебеля блищала нова медаль. — Краще б ви, голодранці, лишились у Філадельфії! Вас для того тільки й відпустили, щоб ви своїми промовами підбурювали наших хлопців, собаки!

Один із солдатів глузливо засміявся. Купш обернувся. У колі солдатів стояли разом, як завжди, непокірливі: Анзельм, Шмельцле, Каспар, Дібольд і Зеекатц; ця ватага завжди була присутня, коли десь ремствували або бурчали. Студент тримав лопату над вогнем, на якій смажився великий шматок м’яса. Купш роздув ніздрі: м’ясо пахло непогано.

— Гм, ці живуть! — пробурмотів він заздрісно.

— Може, пан фельдфебель хочуть покуштувати? — запобігливо запитав Зеекатц.

Фельдфебель, здивований і задоволений, пропустив між пальцями свої довгі вуса.