Каспар пригнічено мовчав.

— Значить, через чотири дні, якщо нічого не трапиться, — вирішив Анзельм. — Отже, двадцять другого тікаємо.

— Але як? — поцікавився Дібольд. — Ми ж не можемо переправитись через річку.

— Головне, щоб нас не піймали, — сказав Анзельм, жартуючи. — Все інше — мій клопіт. Навколо Трентона багато американських патрулів. Ралль та його офіцери надзвичайно безтурботні. Вони думають, що американці дуже радіють, що ми їх лишили в спокої. Ні фланги, ні тил наших частин не прикриті. Тільки дванадцять чоловік розташовано коло мосту на річці Асанпік, — Анзельм кивком голови показав через вікно, — і ще на західному березі річки є кілька пікетників. Будинки, в яких розквартировані полки, обійти зовсім просто. Крім того, нам треба остерігатися ще двох-трьох вартових біля сигнальних будинків. Оце й усе.

— Ну, для мене й цього досить! пробурмотів Шмельцле.

— А Купш? А Себіш? — крикнув Каспар. — Хіба це не найгірша небезпека?

— Купша треба дійсно остерігатися;— підтвердив Анзельм. — Це ти повинен найкраще знати, Каспаре, бо він же стріляв у тебе.

— Що? В мене? Це був Купш?

— Не турбуйся. Ми це вже взяли до уваги на пізніше, коли прийде розплата.

— А Себіш?

Анзельм засміявся.

— Себіш тепер повністю заклопотаний кухнею, хоч і не одержав від офіцерів ще жодного червоного таляра. — Анзельм замовк і глянув надвір. Спадали сутінки, скоро стане зовсім темно. — Нам треба йти, — сказав він.

Коли друзі вже були біля дверей, Дібольд покликав їх:

— Хвилинку! Можете ви мені зробити послугу? Зайти тут недалеко? Так? У будинку лікаря, де я перебув першу ніч, я забув свою біблію. Вона лежить під дошкою, яка піднімається, проти лівого вікна біля входу. Між сторінками схована та сама листівка, яку я приберіг на випадок втечі.

— В тебе дійсно більше щастя, ніж розуму, — сказав докірливо Шмельцле. — Уяви собі, якби це все з’ясувалось! Чому ти нам нічого про це не сказав?

Дібольд засміявся.

— Мовчанка — це покришка на горщику. А якби я зберігав листівку тут? Це було б ще більш рисковано. Хто ж може щось виявити, коли нічого про це не знає?

— Ти повинен був нас повідомити, — схвильовано твердив своє фельдшер. — Хоча б тому, що вони тобі не довіряють. Тому що вони все ще винюхують. А ти тікаєш, не кажучи нам ні слова…

— Ну добре, — висловив свою думку Анзельм. — Я гадаю, що нам треба негайно ж іти до будинку лікаря, поки ще не зовсім стемніло. А ви як думаєте?

Шмельцле і Зеекатц погодились.

Вони швидко застебнули свої сурдути, попрощались, пообіцявши на другий день знову прийти.

Тільки тепер Каспар помітив, що друзі залишили йому цілу торбу яблук. Хлопець і Дібольд зручно вмостилися у своїх ліжках, їли червонобокі яблука і з приємністю мріяли про майбутнє. Вітер бив у заліплені снігом вікна, І думка про те, що надворі крутить хурделиця, ще більше зміцнювала в них почуття безпечності і приємної теплоти. Скоро в кімнаті запанувала сонлива темрява.

Раптом у двері постукали.

— Дібольд тут? — запитав жіночий голос.

Це була стара Катрін.

— Ей, Дібольд, прокинься, до тебе прийшли! — Каспар схвильовано торгав свого товариша.

Дібольд, який перед цим голосно хропів, підвівся і закричав:

— Ну, що там знову? Не можна навіть…

— Тихо. Це я. — Маркітантка квапилась і швидко дихала. — Тобі треба тікати. Сьогодні ж. Зараз. Крива нога, ваш фельдфебель, був щойно у мене. І офіцерський кухар. Шахраї напилися так, ніби настав мир. Коли ж довелося розплачуватись, вони хотіли накинути мені замість грошей дві погнуті каструлі, які десь потягли під час грабування. Але я наполягала на грошах, учинила скандал. Тоді Купш сказав, що вони заплатять пізніше, коли одержать винагороду за тебе, Дібольд. Тепер у них є доказ, що ти хотів дезертирувати. Очевидний доказ, так. він говорив… Ох, ці хлопці, вони мають по два черева, але жодного серця! — Голос її став зовсім тихим, і вона раптом замовкла, наче задихнулась.

Дібольд страшенно збентежився. Одним стрибком скочив він з ліжка, забігав по кімнаті, наткнувся на ослінчик, почав складати свої речі. Тим часом Катрін зникла так само швидко, як і прийшла.

Не минуло й хвилини, як почулися кроки, що наближались до кімнати для хворих.

Дібольд зупинився як укопаний. Безпорадно глянув він на вікно. Вискочити на вулицю? Кроки вже чулися біля дверей. У ту ж мить Дібольд, одягнений, в одному чоботі, заліз під ковдру і заплющив очі. Від сильного поштовху відчинились двері.

Профос у супроводі фельдфебеля Купша і двох гренадерів зайшов до кімнати. Світло ліхтаря майнуло по Каспару, якого душила безсильна ненависть, потім по Дібольду, що тремтів від жаху.

— Хто тут мушкетер Дібольд Шульман? — запитав профос.

— Він тут, голодранець! — Уставай. — Купш зірвав з Дібольда ковдру і від несподіванки свиснув. — Виходить, ми прийшли вчасно, хвилина в хвилину, щоб піймати пташку, яка збиралася вилетіти. Що, ще відмовлятимешся, негіднику? Це тобі більш не допоможе. — Купш розмахував біблією перед носом Дібольда. — Впізнаєш? Ні? В ній написане твоє ім’я. І листівку ти бачиш уперше? — Він з усієї сили вдарив Дібольда книжкою по обличчю. — І не подумай заперечувати, все одно тобі не допоможе! Ми піймаємо вас усіх! Усіх! Мовчи ти, негіднику! Вперед!