На фабриці, де Владек працював, цінували його за золоті руки, але сам Владек не шанував своєї роботи. Частенько прогулював як з власної, так і з чужої волі. За фахово змайстровані, висококласні злодійські вироби йому не раз доводилося сьорбати тюремну юшку. Сидів він кожен раз, через відсутність обтяжливих доказів і завдяки своїй впертості на слідстві, недовго: місяць-два, найдовше — півроку. З часом Владек зробився у львівських в'язницях знаною персоною. Якось директор тюрми Бриґідки попросив його відімкнути в кабінеті сейф, від якого поламався ключ. Штатний в'язничний слюсар не міг дати собі з ним ради. За якихось півгодини непокірний сейф гостинно відчинився перед Владеком.

Улюбленим місцеперебуванням братів Желязних став розташований поруч з нашим будинком знаменитий у Львові шинок, про який любили пописувати бульварні газети. Про шинок склали навіть популярну пісеньку:

Міський фольклор Львова творився на основі польської лексики та української фонетики. У транскрипційному записі наступний куплет цієї пісеньки мав такий вигляд:

До шинку, про що говорить пісенька, сходилися батяри, злодії, проститутки та інші непевні, напівкримінальні елементи з усього Клепарова, щоб попити пива і послухати оркестр. Львів'яни, незалежно від соціального стану, відзначалися музикальністю і любили оркестрову музику. Модним «шлягером» тоді було таке танго:

Недалеко від шинку, вгору по Клепарівській, містився, і міститься дотепер, відомий львівський бровар (пивзавод). Щоденно з бровару свіже пиво довозили до шинку на спеціальній широкій платформі, яку неквапно тягнули схожі на слонів коні, могутні важковози голландської породи. Власником шинку був, як велося, єврей. Євреї ж нашої кам'яниці туди не вчащали і, взагалі, євреї, відомо, в ті часи по шинках не швендяли. Траплялися проте винятки. Приятель братів Желязних, єврей Біндер, який теж промишляв злодійством, туди вчащав. Високий, плечистий Біндер, де тільки появлявся, ставав душею товариства. Знав він безліч анекдотів, зокрема єврейських. Якось Біндер розповів новий політичний анекдот, який я потім чув у різних варіантах. В анекдоті запитується: «Як зараз моляться львівські євреї?». Підставляючи з обережності під слова «совєти», «поляки», «Гітлер» займенники, львівські євреї моляться: «Щоб ті собі пішли! Щоб тамті не повернулися! Щоб він не прийшов! Щоб ми тут зісталися!». З анекдоту випливало, щонайкраще євреям зістатися наодинці з корінним етносом.

Треба сказати, корінні львів'яни тоді дружно і досить-таки в'їдливо висміювали безкультурність і неєвропейські звичаї та звички «совітів» і «совіток», як нащодень називали пришельців зі сходу. Особливо це було притаманне полякам, які органічно не терпіли «москалів». Розповідали, наприклад, що «совітки» ходять до театру в нічних сорочках, або що вони наливають молоко в порцелянові дитячі нічні горщики, сприймаючи їх за посуд, або «совіти», мовляв, умиваються в туалетних раковинах і тому подібні історійки. Популярним став анекдот, що між Радянським Союзом і трамваєм є та подібність, що як у трамваї, так і в цілім Радянськім Союзі завдяки «батькові Сталіну» одні люди сидять, а інші тремтять.

Львів'яни старших і середніх літ добре пам'ятали російську окупацію Галичини в Першу світову війну. Тоді представників окупаційної адміністрації називали традиційно: москаль, москалька. Тепер, зустрівшись з большевицькою адміністрацією, львів'яни розгубилися. Перед ними з'явилася партійно-господарська номенклатура, яка суттєво відрізнялася від царського чиновництва. Львів'яни побачили різноетнічну збиранину, в тому числі з єврейською домішкою, чого за царату не допускалося. Тому на означення прибульців зі Сходу з'явилися нові терміни: совєт, совєтка (совіт, совітка).

Навесні 1940 року Владислав Желязни, вік якого наближався до тридцятки, раптом закохався і надумав оженитися. Наречену він знайшов собі в закритому сирітському закладі, неподалік від нас — на початку Янівської вулиці. Будівля сирітського закладу стояла вглибині, за деревами, відмежована від вулиці огорожею з металевих прутів у вигляді списів (зараз школа № 33). Люди дивувалися, як зуміли молодята через таку огорожу познайомитися і вподобати одне одного. Судженого і конем не об'їдеш — кажуть у таких випадках.

Та обставина, що наречена є бідною, мов церковна миша, і сиротою, для простих міщан не мала істотного значення на відміну від тодішніх поглядів селян, для яких дівоче віно у формі моргів поля було першорядним. Але непереборною перешкодою був вік нареченої. Соня, хоч зовні виглядала дозрілою жінкою, мала неповних шістнадцять літ. На додаток — за походженням єврейка.

Шлюбний закон України різнився від законів Польщі та Росії тією особливістю, що дозволяв дівчатам виходити заміж з шістнадцяти років. Казали, що такий термін встановили за ініціативою євреїв. Однак до потрібного терміну все одно бракувало ще кілька місяців. Закоханим слід було набратися терпіння.