Із сирітського закладу, перейменованого у дитячий будинок, Соню відпускали на вулицю рідко й неохоче. Цей час вона намагалася проводити разом з Владеком. Частенько зустрічі закоханих закінчувалися сварками з ревнощів. Як говориться: хто любиться, той чубиться. Крики і плачі в таких випадках лунали на весь будинок, бо ані Соня, ані Владек, люди гонористі, запальної в дачі, не думали гальмувати свої почуття. Ставлення єврейських мешканців нашої кам'яниці до Соні було відчужене, прохолодне. Моя мама, яка сама рано вийшла заміж, навпаки ставилася до Соні приязно, зі співчуттям. Дівчина любила пошептатися з мамою і часто до нас забігала.

Коли Владек у черговому припадку ревнощів починав до Соні присікатися, вона звично втікала до нас. Якось Соня, влетіла стрімголов до нашого помешкання, дрібно тремтячи від страху, і сховалася за шафу. За хвильку прибіг агресивно налаштований п'яний жених. Соня не втрималася -заверещала, викривши таким чином себе. Розлючений Владек, нетвердо тримаючись на ногах, поривався її бити. Мій батько, який був випадково на той час вдома, став на захист дівчини і штовхнув Владека в груди. Той заточився і, втративши рівновагу, осів на порозі. Далі події розвивалися блискавично. З укриття вигулькнула Соня, вхопила качалку до тіста і зненацька втяла батька по голові. Батько упав. Закохана пара взялася за руки, ніби нічого не сталося, миролюбно защебетала та й пішла собі геть. З того дня тато заборонив пускати Соню до хати, але у його відсутність вона продовжувала, як і раніше, відвідувати мою маму.

День шлюбу неухильно наближався. Молодята припинили сварки. Мама вдоволено сказала, що врешті-решт вони вгомонилися. Коли якось знову, дрібно тремтячи зі страху, прибігла перелякана Соня і попрохала її сховати. Ми не встигли отямитися, коли тут же слідом зайшов не Владек, а літній бородатий єврей у чорному круглому капелюсі та в довгому вовняному чорному пальто. Так здебільшого одягалися рабини. Чоловік у чорному запропонував Соні вийти поговорити віч-на-віч. Дівчина категорично відмовилась, вчепившись рукою за край столу. Подальша розмова точилася в нашій присутності. Рабин спершу звернувся до неї на їдиші, але Соня запротестувала, твердячи, що не розуміє, і він змушений був перейти на польську. Почав терпляче відговорювати дівчину виходити заміж за іновірця — «гоя». Лякав, що її ім'я ніколи не буде згадано в Ізраїлі Обіцяв їй молодого, багатого, красивого жениха -єврея. На всі його аргументи Соня з юним запалом шістнадцятирічної відповіла: «А де ви раніше були? Адже ви тоді покинули мене напризволяще, а тепер обіцяєте золоті гори. Запізно, ніщо мене не стримає, я вийду за нього, я його кохаю!». Рабин правив своє, запалюючись гнівом, але все даремно. Соня твердила своє: «А де ви раніше були?».

Минуло декілька днів. Появився інший, молодий рабин. Його умовляння теж не мали успіху — дівчина непохитно стояла на своєму. Моїй мамі Соня скаржилася, що рабини та їхні помічники не дають їй проходу, підстерігають на вулиці, проникають у закрите приміщення сирітського закладу, у змові з вчителями, викликають з класу під час уроків, підсилають єврейських женихів, лякають різними карами. Закохана дівчина вперто не піддавалася тискові.

Перед самим шлюбом, коли в костелі св. Анни проголосили вже другі заповіді, Іда Штарк і Гелька Валах перехопили Соню в коридорі нашої брами. Дівчата, не підбираючи слів, всіляко ганили Владека Желязного, повторюючи, що виходити заміж за «гоя» — неподобство, ба більше — страшний гріх, що відмовлятися від рідного народу — злочин.

Мимоволі підслухавши цю розмову, я був сильно вражений. Напередодні Штарк переконував мого батька, що національна ознака є відсталим буржуазним пережитком, що в близькому майбутньому окремих народів не стане. «Такі, як він, кинув Штарк у мій бік, — коли виростуть, не захочуть знати ніякої національності, бо стануть вільними трудящими громадянами, для яких батьківщина — цілий світ». А Іда, його рідна сестра, і, як я знав, заповзята комсомолка, гаряче втовкмачувала бідолашній Соні, що зрікатися єврейства, зрікатися свого народу — тяжкий гріх перед Богом і людьми. Їхні повчання я запам'ятав назавжди.

Уночі з 12 на 13 квітня 1940 року до нашого помешкання вимогливо задзвонили, а за тим — загримали в двері. Знайомий голос двірника перелякано просив мого батька, називаючи його по імені, відчинити. Зловісний дзвінок і гримотіння в двері не вщухали ні на мить. Не було ради — треба відчиняти. До помешкання рішуче ввалилося з заклопотаним виразом троє енкаведистів. Виглядали вони підтягнутими, зібраними і дуже впевненими. В кімнаті запахло різким чоловічим одеколоном. Військова уніформа непроханих прибульців справляла враження значно добротнішої та кращої, ніж форма звичайних армійських старшин, виглядала ніби щойно пошитою, новою, від якої сяяла блакить. Один із них витягнув аркуш паперу зі списком прізвищ. З нього енкаведист вичитав персональні дані моєї матері і наказав їй негайно збиратися. Куди і чому- не пояснював.

Наказ енкаведиста викликав у моїх батьків стан цілковитої розгубленості. Тато пробував щось заперечити чи вияснити, але йому жорстко сказали сісти в кутку і закрити рота. В домашніх капцях на босу ногу, вкрай спантеличений, він сів на крісло і нервово закурив.

По хвилі до квартири вбігла хижого виду носата жінка у військовій формі: гімнастерка, ремінь, чоботи, синя беретка з червоною зіркою. Уперше я зблизька побачив подібну солдатку — обличчя вже не молоде, втомлене, землистого кольору, на поясі висить важка кобура нагана. Мов скажений лис, стала люто наскакувати на мою бідолашну маму, що в нічному халатику оторопіло завмерла посеред кімнати. З бундючною самовпевненістю знавця, а насправді недоладною, ламаною польською мовою, гострим тоном наказала мамі одягтися. Поправляючи кобуру, увійшла за ширму, нібито допомагати мамі, а насправді провести особистий обшук. Потім короткими, злими репліками безупинно підганяла: «Давай бистра! Не вазісь! Давай бистра! Бистра!». Абияк одягнену маму потягли за рукав до порога квартири, де вже чекав конвой, щоб повести далі.

Як тільки маму вивели з хати, батько рішуче підвівся і твердим голосом запитав, куди нас забирають.

Нікуди, — відповіли йому. — В списках ні вас, ні хлопця немає, сидіть собі тихо, не заважайте.

Але така відповідь, вочевидь, і їх самих не задовольняла. Адже вивозили людей не вибірково, а цілими сім'ями, нікого залишаючи, ні дітей, ні навіть хворих та немічних. Енкаведисти підійшли під яскраве світло люстри, ще раз перечитали машинописний список. Між ними виникла суперечка. Не сходилася мамина форма по-батькові. Замість потрібної Августинівни значилася якась Антонівна. Не співпадала також національність. Один з «тройки» запримітив, що п'ятий номер будинку надрукований машинкою невиразно, скоріше ця цифра скидається на п'ятнадцять. Решта, правда, зійшлося, з роком народження включно. Суперечка закінчилася фразою: «Хватіт, нет времені разбіраться. Бєрьом!».