У 1939 році цю пісню, створену двома євреями (слова Лебедєва-Кумача, музика Дмитра Покрасса), в Галичині сприймали мало не як національний гімн.

Проте ніякі єрихонські труби большевицької пропаганди не зуміли прихилити на свій бік навіть незначну частину львівських українців. Вони бачили і розуміли, що Галичина залишалася надалі колоніальною територією, призначеною для наживи тепер вже не польського, а російського чиновництва, та полігоном для підготовки до війни. Тим паче, не прихилила совєтська влада на свій бік львівських поляків. Одні євреї поставилися лояльно до нової влади, зрештою, щиро теж не всі.

Керована НКВД і парторганами імітація виборів до так званих Народних зборів завершилася перемогою блоку «комуністів і безпартійних», які отримали сміховинні на здоровий глузд 90,4% голосів. Подиву гідно, але сучасні єврейські історики ці бутафорські «вибори» трактують дуже поважно — як волевиявлення населення, і скаржаться на непропорційно малий відсоток делегатів єврейського походження, нібито це грало хоч би якусь роль. Правдиве значення тоді і потім мав національний склад владної партійно-чекістської вертикалі, яка була винятково російськомовна. Галицьких українців і поляків там не знаходимо. Не було там і галицьких євреїв.

Делегацію від Народних зборів на чолі з академіком Кирилом Студинським повезли до Москви просити «Верховний совєт» про приєднання. Прохання милостиво задовольнили. На тому функція Народних зборів закінчилася. Через півтора року непотрібного більше Студинського, який драматичним тоном проголошував у Львівському оперному театрі встановлення на Західній Україні «радянської влади», доблесні чекісти за невияснених обставин «пустілі в расход».

Коли місто охоплювали сутінки, наче птахи на нічліг, тихо й непомітно до нашої скромної кам'яниці пробиралися на нічний відпочинок якісь чужі люди. Вранці вони швидко, так само тихо й непомітно, розліталися по метушливих вулицях. То були єврейські біженці з корінної, властивої Польщі, з території, що потрапила під гітлерівську окупацію. Не знаю, куди дівалися біженки, в нашому домі ночували лише молоді чоловіки. НКВД ставився до біженців із підозрілою упередженістю. Чекісти дивилися на них, як на потенційних шпигунів, диверсантів і контрреволюціонерів, бо органи не могли належно перевірити ні їхню тотожність, ні простежити відповідність даних їхніх біографій. Як правило, підозрілих біженців не поспішали прописувати у Львові і, звичайно ж, не брали на роботу. Біженці — поляки, яких хвиля воєнних подій докотила до Львова, користуючись відкритим до кінця жовтня кордоном, масово поверталися додому. Повертатися «під німця» єврейські біженці якраз не бажали, хоч і такі непоодинокі випадки траплялися. На цю тему побутувала така жартівлива оповідь: У Перемишлі, на мості через річку Сян, що служила кордоном, зустрічаються два євреї, які йдуть у протилежні боки: один до совітів, інший до німців. Зустрівшись поглядом, один другому докірливо покрутив пальцем біля скроні — жест на означення дурнуватого — «мішіґіне».

До нашої кам'яниці гурт єврейських біженців привів Іцхак Ребіш, якого по-простому кликали Іцик. Мав він тоді років десь сімнадцять, але молодість не завадила йому бути по-дорослому розсудливим. Взагалі треба відзначити, що єврейські хлопці і дівчата швидко дорослішають. Іцик ще й не подібний був до хирлявих єврейських юнаків інших кварталів. Міцної будови, скидався радше поведінкою на типового Клепарівською батяра, ніж на помічника продавця, ким він насправді був. До війни Іцик марив Палестиною, до якої сподівався невдовзі перебратися. Колекціонував ілюстровані вирізки з періодики про єврейські кібуци в обітованій землі. Не раз я спостерігав, як він захоплено ці ілюстрації переглядав або демонстрував колегам. З діда-прадіда міський торговець Іцхак Ребіш усією душею прагнув стати хліборобом на палестинській ріллі. Перед війною для збору коштів на переселенську акцію серед львівських євреїв розповсюджувалися символічні сертифікати. Хто купив, приміром, один такий сертифікат, той мав право володіти десятьма квадратними сантиметрами палестинської землі. Іцик, купивши сертифікат, хвалився, що він тепер став палестинським землевласником. У розташованому неподалік від нас, біля гори «гицля», спортивному комплексі єврейського товариства «Хасмонея» він з ровесниками-однодумцями наполегливо фізично гартувався до Палестини. Доля розпорядилася інакше.

Не без певного тертя і глухих нарікань вдалося Іцикові розмістити чимало біженців по єврейських квартирах нашого дому. Сам він, подаючи приклад, брав на нічліг найбільше, щораз осіб з двадцять. Я бачив сам, як на кухні Ребішів тісно вкладалося спати, прямо на долівці, з десяток людей. А ще біженці спали у двох кімнатах Ребішів на всіх можливих вільних місцях. Єврейські біженці плинно мінялися: одні відходили, інші приходили, проте чимала їх кількість щоденно залишалася на нічліг у нашому будинку.

Так тривало якийсь час до певної ночі, коли будинок раптом здригнувся від тупотіння численних чобіт, шуму і галасу, На всіх поверхах одночасно затраскали, заскрипіли двері. Цієї ночі у Львові органи НКВД та міліція провели облаву на непрописаних біженців. Тих, хто не мав прописки і роботи, забирали на депортацію на Урал, на тамтешні заводи. НКВД розпочав вже свою чорну роботу — вивозити з Західної України невгодних людей. Здебільшого слід за депортованими назавжди губився в російських снігових пустелях. Львів'яни стали наочно осягати здавна відому в Росії державну істину, що ворота в Сибір є для всіх широко й постійно відкритими. Тоді, до речі, вияснилося, що під час поліційної облави в місті, на відміну від села, немає практично де сховатися. У місті немає ні лісу, ні чагарників, ні ярів, словом, такого природного місця, де людина, мов звір, може знайти прихисток.