Я одержав тоді два ордени: блабланський і тютюрлістанський, а моя сурма — золотий ланцюжок.

— А що сталося з графом Майонезом? Він не задихнувся?

— Та де там! Виліз з-під вергунів здоровісінький, тільки припудрений цукром. Він тоді одержав розкішний сувій пергаменту з висячими печатками та новим гербом — «Облизана Нога».

Потім під безугавне «ура» марширували у братній згоді війська обох країн. Квіти дощем сипалися з балконів. Навіть ветерани не пам’ятали урочистішого свята.

Чого тільки нам не обіцяли!.. Кожен солдат, що відзначився в боях, одержить грядку під редиску, щосуботи ми безплатно кататимемось на човні в міському парку, а в четвер на масницю кожному видаватимуть по п’ять пундиків з трояндовим варенням, власноручно спечених королевою Плетунією.

Гай-гай, час усе затирає і змінює…

Навіть Вузлик мав стати помічником королівського закрійника й носити подушечку для голок, а рудий Гіпцьо, якби вивчив таблицю множення, зробився б правою рукою скарбівничого… Та потім усе вийшло інакше…

Забули про нас, забули…

А втім, може, це я гіркоту свою виливаю… І незчувсь, як уже гребінь сивіє. Старість за плечима, а ще нічого не вивоював.

Пипоть сумно покивав головою, замислився. Багаття пригасло.

Нічній гонець

Друзі сиділи, втупившись очима у тьмяне жевриво, коли це почулося тихе квиління.

Півень схилив голову набік, дослухаючись. Мишібрат пацнув себе по вусі.

— Хтось плаче, — шепнув.

Здавалося, десь поряд хлипають скривджені діти. І голос був не один. Видно, сльози текли з багатьох очей. Мишібрат нахилився; щось темне, не більше за макову зернинку, стрибнуло вгору і, відштовхнувшись від його носа, зникло в пітьмі. Такі самі чорні цятки мигтіли і праворуч, і ліворуч.

Хитруся неспокійно ворухнулась.

— Ходіть сюди, дурненькі, — покликала пошепки.

Пипоть і Мишібрат виразно чули, як плач стихає, немовби дитячі личка втулилися в її м’яку шубку.

А вона, делікатно прикривши мордочку лапкою, позіхнула, удаючи, ніби вже засинає.

— Признайся, Хитрусю, що ти там від нас ховаєш?

— Ох, вони в мене страх які жалісливі… тільки щось таке почують — одразу в плач…

— Та хто ж це?

— Ну… мої блохи, — зашарівшись, прошепотіла лисиця.

Капрал Пипоть здивовано сплеснув крилами, а Мишібрат почухав за вухом.

— Ой, мене вже щось кусає.

— Не кажи дурниць, вони не кусаються. Я годую їх крихтами. Малята такі віддані мені… Може, й справді трохи свербить, коли вони граються в піжмурки й пустують у моєму хутрі… Але кусатись — ніколи.

— А звідки ж у тебе блохи, Хитрусю? — здивувався півень.

— О, це довга історія… В мене серце краялось, коли бачила, як вони бідують. Я взяла їх на виховання в одного підтоптаного пуделя, якого на старість господарі вигнали з дому. Він торгував ганчір’ям, збирав на смітниках розбиті пляшки та кістки… Знаєте, я без дітей жити не можу. І така рада, що зможу викохати їх і навчити гарних манер…

— Блоха завжди залишиться блохою, — з сумнівом зітхнув капрал Пипоть.

Мишібрат недовірливо крутив головою. Зіниці його проти світла зробились вузенькі, мов серп місяця-молодика.

— Слухайте! — нявкнув він зненацька.

Вигнув спину дугою, сердито наїжачився. Півень зірвався з місця, вхопив сурму й вузлик, а Хитруся метнулась убік і зникла в темряві. Чути було, як вона пошепки заспокоює зляканих бліх.

Хрускотіли гілки під важкими копитами. Щось величезне перло навпростець лісом. Нарешті біля вогнища виріс, хропучи, здоровенний вмилений кінь. Вершник підняв смолоскип над головою.

— Гей, люди! — гукнув хрипким голосом.

Півень виступив уперед, мідна сурма відсвічувала, мов цівка пищалі. З хвилину вони міряли один одного очима. Раптом вершник похилив голову, розпачливо охнув і, забувши, що він в Тютюрлістані, заволав рідною мовою:

— ларолівну блакрали!!!

Смолоскип випав у нього з рук і, потріскуючи, гаснув на вологому від роси моху. Гонець повернув коня. Встромив йому в боки довгі гострі остроги і знов пірнув у темряву.

Друзі прислухались, як даленіє тупіт, хрускіт обламуваних гілок, шелест обшмульгуваного листя.

— Це по-блабланському, — прошепотів зблідлий півень. — Королівну викрали, розумієте, королівну…

Запала тиша. Всі стояли, приголомшені цією звісткою.

Тепер вони зрозуміли, чому гінці скачуть на всі чотири сторони світу, розтинаючи нічний морок сяйвом смолоскипів.

Друзі знов тісно збилися біля вогнища. Широко розплющеними очима вдивлялися в темряву. Розбуджені дерева шемрали:

— Треба відпочити, спати пора, хтозна, які ще пригоди попереду…

Півень підніс сурму до дзьоба й заграв вечірню зорю: