Майонез — наш вождь хоробрий,

ворогів з ним бити добре.

Не здолає нас ніхто —

в день їмо разів по сто!

Але то було вже останнє зусилля…

Я не знав, що звуки моєї сурми збудили приспаного ліками головнокомандувача. Він поскидав із себе ковдри й, зачувши поблизу гомін битви, зіскочив з воза.

— Коня дайте! Коня! — волав він, підперезуючись.

Але табір був безлюдний, усі зброєносці покинули його, щоб подивитись на баталію і при нагоді пом’яти ворогів, які опиняться поблизу.

За корчмою сиділи навпочіпки двоє друзів.. Щойно вони ум’яли поцуплений полумисок млинців з абрикосовим варенням і тепер, облизуючись, обмірковували нову витівку.

— Слухай, Вузлику, я все-таки їх випущу, — прошепотів Гіпцьо, стискаючи шкіряну торбу.

— Не минути нам прочуханки, чує моя душа, — сумно зітхнув Вузлик, але очі в нього збуджено блищали.

— Та я справді більш не витримаю, вже рука терпне. — Гіпцьо ще дужче затис торбу, а в ній грало й шуміло, неначе там оберталася, скрегочучи трибками, якась складна машинерія.

— Ну то гайда!

З радісними вигуками вони знов помчали у вировище бою. На гарматі, що помалу остигала, стояв полковник Пуховик і дивився на клуби диму в бінокль.

— Ці скельця справді чарівні, — мурмотів він. — Так сильно наближають, що в них уміщується лише одна кінська голова!

Не знав, бідолаха, що блабланські драгуни вже оточили батарею.

І якраз у цю хвилину в саму гущу бою впала таємнича торба. Гіпцьо й Вузлик чекати не стали, одразу дали дьору.

А з торбини вихоплюються дзизкучі золоті іскри і як упнуться кудись — у кінчик носа чи в товстий зад, — солдати, вимахуючи руками, кидаються навтіки.

— Оси! Рої ос!

«Страшно задзижчало,

і велика лисина серед лав засяла», —

так описує це блабланський поет.

Кінь короля Цинамона, вжалений під хвіст, став дибки. Даремно король шарпає поводи, румак, весь у піні, повертає і скаче назад.

— Король тікає! — гукає хтось.

— Король уже втік! — кричать усі й біжать за ним.

Так осине гніздо, зняте з горища корчми «Під оселедчиком», принесло нам перемогу в цій битві.

Саме в цей час, скоцюрбившись на схопленому десь коні, підлетів граф Майонез. Це моя сурма додала йому сили.

— За мною! — гукнув він. — На Блабону!

І ми кинулись навздогін ворогові.

Облога Блабони

Через три доби наші коні зноровились і, поскидавши з себе вершників, повернулися в рідні стайні. Тому далі ми прямували до ворожої столиці вже пішки, форсованим маршем. До рук нам попалося тільки одинадцять бранців, усі кульгаві. На сьомий день ми, нарешті, дісталися до Блабони, але фортечна брама зачинилась у нас перед самим носом, притиснувши гостру, клинцем, бороду графа Майонеза, яка хотіла перша опинитися в здобутому місті. Не чекаючи на голярів та цирульників, що могли б обережно вискубти її, граф мужньо відтяв бороду мечем і, позбувшись цієї чоловічої оздоби, став ще суворішим і грізнішим.

Так, мої любі, я… моя сурма вола армію до перемоги, — похвалився Пипоть, солодко заплющуючи очі. — І король цього не забув. Зняв із себе найвищий орден і прикріпив його мені отут, — півень доторкнувся крилом до вицвілої стрічечки на гру. дях.

— О-о-о-ох! — захоплено писнули тоненькі голоски.

— Що ж це там таке? — здивувався Мишібрат і, витягши з вогню гілочку, помахав нею в пітьмі. Дрібненькі чорні цяточки застрибали йому перед очима. А може, то тільки сон розсипав голубуватий мак?

— Вічно тобі щось учувається, — позіхнула, вмощуючись, Хитруся.

— Тихше… Слухайте… — шепнув чуйний півень.

Всі замовкли.

Здалеку долинав тупіт копит. Знов дорогою промчав вершник, розганяючи темряву смолоскипом. Іскри летіли за ним довгим шлейфом і, мигтячи, гасли.

— А я вам кажу — щось сталося…

— Мабуть, якась важлива подія!

Мишібрат замислено випустив пазурі й заходився гострити їх об камінь.

— Ех, якби ж то тепер були такі війни! — зітхнув він.

— Хто знає? Хто може знати, які пригоди нас чекають?

— Ну, а як ви здобули столицю? — спитав нарешті Нявчура, розглядаючи блискучий кігтик.

— Блабону? Та це для нас пусте! Але й тут я дуже прислужився, — відказав гордо півень. — Уявіть собі лишень… Ми не готувалися до облоги фортеці. Армія була вимучена, стомлена й зголодніла. Гармати та обози лишилися далеко позаду. А перед нами — мур і частокіл на три людських зрости заввишки. За ними — місто, аж любо глянути: будиночки рожеві й жовті, скупчені тісно, вузенькі вулиці в’ються мов стрічки, а вище виблискують позолотою дахи замку та високі вежі храмів. Так би й подзьобав усе те, мов тістечко, та ба — попереду мури, а на мурах — блабланці, глузують з нас, насміхаються…