— Ейбеґнел сказав, що він шукає його, — нагадав я. — Хіба він не повідомив нам, коли ми бачили його востаннє, що хоче більше довідатися про його життя та вчинки?

Доктор Кінцлер, намагаючись повернути нас до первісної теми, сказала:

— Я думаю, нам би слід зустрітися раніше, ніж через два тижні.

Кажучи це, вона дивилася на Синтію, а не на мене.

— Звичайно, — сказала Синтія тихим і якимсь відсутнім голосом. — Звичайно.

Вона попросила вибачення й вийшла з кабінету, щоб піти в туалет.

Я сказав докторові Кінцлер:

— Її тітка, Тес Берман, приходила до вас кілька разів.

Вона звела брови:

— Так.

— З чим вона до вас приходила?

— За нормальних обставин я не стала б обговорювати з вами проблеми свого іншого пацієнта, але у випадку Тес Берман мені просто немає чого обговорювати. Вона приходила кілька разів, але жодного разу мені не відкрилася. Я думаю, вона зневажала цей процес.

Я любив Тес.

На нашому автовідповідачі було аж десять телефонних дзвінків, коли ми повернулися додому, які надійшли від різних абонентів. Було довге, переповнене палкими почуттями, послання від Поли, з телестудії «На крайній межі». Вона казала, що Синтія заборгувала їхнім глядачам нагоду знову ознайомитися з її справою у світлі останніх подій. Нехай вона назве лише час і місце, і вона приїде туди зі своєю командою, сказала Пола.

Я спостерігав, як Синтія натиснула на кнопку, щоб стерти це послання. Без роздратування. Без розгубленості. Лише один швидкий рух указівним пальцем, який не тремтів.

— Цього разу ти натиснула на правильну кнопку, — сказав я.

Прости мені, Боже, але ці слова вихопилися в мене несамохіть.

— Що ти сказав? — запитала вона, подивившись на мене.

— Нічого, — промовив я.

— Що ти мав на увазі? Чому ти сказав, що цього разу я натиснула на правильну кнопку?

— Забудь, — сказав я. — Я нічого не мав на увазі.

— Ти сказав це тому, що я стерла те повідомлення?

— Вважай, я не сказав нічого.

— Ти думаєш про той ранок. Коли я одержала дзвінок. Коли я випадково стерла історію дзвінків. Я тоді сказала тобі, що трапилось. Я була в шоці.

— Звичайно ж, ти була в шоці.

— Ти навіть не віриш, що я чула той дзвінок, чи не так?

— Звичайно, вірю.

— Ну, а якщо я не отримала того дзвінка, то й електронне повідомлення сама собі надіслала, еге ж? І листа на твоїй друкарській машинці надрукував не хто інший, як я.

— Я цього не казав.

Синтія підійшла ближче до мене, підняла руку й показала на мене пальцем.

— Як я можу залишатися під цим дахом, якщо я не можу на всі сто відсотків бути впевнена, що маю твою підтримку? Твою довіру? Мені не треба, щоб ти дивився на мене скоса, сумніваючись у всьому, що я роблю.

— Я не сумніваюся.

— Тоді скажи це. Скажи мені негайно, тепер. Подивися мені у вічі й скажи, що ти віриш мені, що ти знаєш, я ні до чого цього не причетна.

Присягаюся, я хотів це сказати. Але однієї десятої секунди, на яку я завагався, було досить, щоб Синтія відвернулася й пішла геть.

Коли я увійшов до кімнати Ґрейс того вечора й побачив, що все світло вимкнене, то сподівався побачити, як вона вдивляється у свій телескоп, але вона була вже під ковдрою. Проте сну не було в жодному її оці.

— Я здивований, що ти тут, — сказав я, сідаючи на край ліжка й доторкнувшись рукою до її голови.

Ґрейс не сказала нічого.

— Думав, ти спостерігаєш за астероїдами. Чи вже на них дивилася?

— Я не завдала собі клопоту.

— То ти вже не боїшся більше астероїдів?

— Ні, — сказала вона.

— То вони більше не падатимуть на землю? Що ж, це добра новина, — сказав я бадьорим голосом.

— Може, й падатимуть, — сказала Ґрейс. — Але мені тепер байдуже.

— Що ти хочеш цим сказати, моя люба?

— Усі навколо мене такі сумні останнім часом.

— О моє золотко. Я знаю. Кілька останніх тижнів були для нас тяжкими.

— Тепер мені байдуже, чи впаде астероїд на землю, чи ні. Тітка Тес померла. Я чула, як ви говорили про те, що знайдено автомобіль. Люди весь час помирають від дуже різних причин. Їх збивають автомобілі. Вони можуть утопитися. А іноді їх убивають інші люди.

— Я знаю.

— А мама поводиться так, ніби ми у великій небезпеці, й вона жодного разу не подивилася в мій телескоп. Вона думає, з нами станеться щось жахливе, але це жахливе прийде не з космосу.

— Ми ніколи не допустимо, аби щось з тобою трапилось, — сказав я. — Твоя мама і я дуже тебе любимо.

Ґрейс нічого не сказала.

— Я думаю, варто подивитися бодай один раз, — сказав я, зісковзнувши з ліжка і ставши навколішки біля телескопа. — Ти не проти, якщо я гляну? — запитав я.