— Коли місіс Арчер поїхала? — запитала вона.

— Сьогодні вранці, — сказав я.

— Бо коли я проїздила тут близько першої ночі, коли закінчилася моя зміна, її автомобіля не було вже тоді.

Прокляття! Синтія вирушила в дорогу з Ґрейс навіть раніше, ніж я думав.

— Справді? — запитав я. — Ви мали б заїхати й привітатися з нами.

— Де вона, містере Арчер?

— Я не знаю. Загляньте до нас пополудні. Може, на той час вона повернеться.

Якась моя частина хотіла звернутися до Ведмор по допомогу, але я боявся зробити Синтію ще більш винною, аніж, як я боявся, вона вже була в очах Ведмор.

Кінчик її язика знову почав випинати крізь щоки. Це забрало в неї певний час, потім вона запитала:

— Вона взяла з собою і Ґрейс?

Протягом якоїсь миті я не знав, що їй відповісти, й нарешті сказав:

— Мене справді чекають нагальні справи.

— Ви стривожені, містере Арчер. І знаєте, що я вам скажу? Ви маєте всі підстави бути стривоженим. Ваша дружина досі перебувала у стані диявольської напруги. Я хочу, щоб ви зателефонували мені негайно, як тільки вона з’явиться.

— Я не знаю, в чому ви її підозрюєте, — сказав я. — Моя дружина — жертва. Вона втратила всю свою родину. Спочатку батьків та брата, а потім і тітку.

Ведмор тицьнула мені у груди вказівним пальцем.

— Зателефонуйте мені.

І подала мені ще одну зі своїх робочих візитівок, перш ніж повернутися до свого автомобіля.

Через кілька секунд я вже був у своїй машині і мчав на захід по Бриджпорт-авеню в напрямку тих околиць Мілфорда, які були найближче до Девона. «Майків бар» був невеликою цегляною будівлею поруч з одним із магазинів мережі «Севен-ілевен», його неонова вивіска з п’ятьох літер (Mike’s) вертикально збігала по другому поверху, закінчуючись над входом. Вікна фасаду були декоровані рекламними знаками компаній «Шліц і Курс» та «Будвайзер».

Я зупинив машину за рогом і пройшов назад, не знаючи навіть, чи «Майків бар» відчинений у таку ранню годину для відвідувачів, та увійшовши досередини, переконався: для багатьох ніколи не буває рано, щоб випити.

У тьмяно освітленому барі було близько десятка відвідувачів, двоє з них сиділи на високих стільцях перед прилавком і розмовляли, решта примостилися по одному за столами. Я підійшов до прилавка трохи збоку від тих двох чоловіків, сперся на нього ліктями і стояв так, поки не привернув до себе увагу низенького, міцно збитого чоловіка в картатій сорочці, який працював за ним.

— Вам чого? — запитав він, стоячи з щойно вимитим кухлем в одній руці та з рушником у другій.

Він засунув рушника в кухоль і кілька разів обернув його там.

— Привіт, — сказав я. — Шукаю одного чоловіка. Здається, він часто тут буває.

— У нас буває багато людей, — сказав він. — Як його звуть?

— Вінс Флемінґ.

Обличчя в бармена було цілком незворушне. Він не здригнувся, не підняв брову. Проте й не сказав мені нічого конкретного.

— Флемінґ, Флемінґ… — повторив він. — Щось не пригадую.

— Він має майстерню з ремонту кузовів у цьому місті, — сказав я. — Він чоловік помітний, і, якщо сюди заходить, ви повинні знати його.

Я усвідомив, що двоє хлопців, які сиділи за прилавком, більше не розмовляють.

— А в якій справі ви хочете його бачити? — запитав бармен.

Я усміхнувся, намагаючись бути чемним.

— Це справа особистого порядку, — сказав я. — Але я був би вам дуже вдячний, якби ви підказали мені, де я можу його знайти. Стривайте-но. — Я дістав свого гамана, згаявши кілька секунд на те, щоб витягти його із задньої кишені джинсів. Це був грубий і досить таки незграбний маневр. Супроти мене Коломбо [28] здався б чоловіком спритним і винахідливим. Я поклав десятку на прилавок.

— Для мене трохи рано, щоб замовити пиво, але я буду радий заплатити вам за ваш клопіт.

Один із хлопців, які сиділи перед стійкою, кудись пішов. Мабуть, відлити.

— Заберіть свої гроші, — сказав бармен. — Якщо ви залишите своє ім’я, то коли він наступного разу прийде, я йому передам.

— А може, ви скажете мені, де він працює? Зрозумійте, я не зичу йому ніякого лиха. Лише хочу довідатися, чи людина, яку я розшукую, бува, не зустрічалася з ним.

Бармен зважив можливості свого вибору, певно, подумав, що місце бізнесової діяльності Флемінґа не становить ніякої таємниці, тож він сказав:

— Гараж Дірксена. Ви знаєте, де це?

Я похитав головою.

— За мостом у Стретфорді, — сказав він.

Він намалював мені маленьку мапу на серветці для коктейлю.

Я вийшов із бару, зупинився на секунду, щоб мої очі звикли до сонячного світла й сів у свою машину. Гараж Дірксена був звідси за якихось дві милі, й менше як через п’ять хвилин я вже був там. Я раз у раз дивився у своє дзеркальце заднього виду, чи Рона Ведмор, бува, не їде за мною, але не помітив жодного автомобіля без номерних знаків.