Переляканий чоловік утік від дервіша. Навіть забувся прихопити ліхтаря. Заледве добрався до свого тапчана і з головою заліз під ковдру. Тільки коли серце трохи вгамувалося, він прислухався довкола. Кашель давно втих. Не було чути й блювання. Незабаром знадвору, ніби наближаючись, залунали кроки. Якийсь дитячий страх, що роками таївся на дні його душі, раптом підвів голову. «Іде господар караван-сараю, він виявив мій підпис і зараз звинуватить мене…», — злякався чоловік. Але люди, а точніше, кроки, віддалилися. Мабуть, це була нічна варта. Серце стихло, усе заніміло й надворі. Пригода досі не вкладалася чоловікові в голові. Здавалося, йому те все наснилося.

Але… Зненацька… Якісь гострі-гострі штуки вп’ялися йому в ноги. Він почав їх виривати. Навіть не бачачи, не дивлячись, він уже знав, що це. Чоловік обома руками щосили здавив звіряті горло, сам же закричав, скільки стало голосу. Розбуджені люди поприбігали. Примчалася варта разом із господарем караван-сараю. Тварину заледве відірвали від його стегна; крізь пошматований одяг сочилася кров. Чоловік пішов услід за всіма. Юрма минула арку. У дворі, оточеному валами, нічого не було видно — сяйво ліхтарів та смолоскипів засліплювало очі. Щоб відірвати звіря від чоловіка, до його шиї прив’язали мотузку. Як тільки всі вийшли у двір, один із постояльців розкрутив мотузку зі звіром у себе над головою та швидко випустив з рук, метнувши його, ніби камінь з пращі. Звіря разом із мотузкою полетіло за мур, там і пощезло. Затим господар караван-сараю відіслав усіх спати.

Коли ранком друзі чоловіка вирушали в дорогу, той до них не приєднався. Хоч як вони наполягали, але не переконали його. Чоловік твердив, що не зможе покинути караван-сараю. Тоді мандрівники вирішили, що поблукавши по довколишніх місцях, зупиняться в одному великому місті, що розкинулося неподалік від того караван-сараю. Вони домовилися зі своїм супутником зустрітися там через п’ять днів. Друзі поїхали.

Чотири дні й чотири ночі провів чоловік у караван-сараї. А на ранок п’ятого дня осідлав свою металеву істоту та, з усіма розпрощавшись, виїхав за ворота. Він гадав, що близько полудня добереться до міста, де його чекають приятелі.

Та тільки-но чоловік повернув за ріг караван-сараю, щоб виїхати на дорогу, як щось, наче блискавка, миттю вистрибнуло з-за найближчого каменя та кинулося на нього. Той навіть не встиг закричати. Цього разу звіря, нітрохи не завдаючи болю, швидко залізло йому в кишеню. Вони поїхали разом. Думаючи весь час про те, як кігті з кишені ось-ось устромляться йому в живіт та здухвину, чоловік знайшов місто аж пополудні. Проте нічого не сталося. Кишеня його тоненького літнього піджака була випукла, наче в ній лежала зім’ята хустинка. Коли він приєднався до друзів, ніхто й не зрозумів, що в кишені притаїлося звіря. Чоловік задумав зробити те, що не вдалося абдалові. Він намірився дістати тварину з кишені, щойно відчує в тілі перший кіготь, відтак задушити її на очах у друзів, яких тієї ночі розбудив своїм криком. Адже ті думали лише про те, як краще покепкувати з нього, бо потривожив їхній сон, ще й потішалися, що здали нерви, коли не хотів залишати караван-сараю. Якщо ж звіря одразу не здохне, він або заріже його першим-ліпшим гострим предметом, що потрапить до рук, або розтрощить каменюкою голову.

Чоловік чекав. Тваринка сиділа тихо. Та тільки-но він нишком, непомітно від усіх, проводив рукою по кишені, як одразу відчував її тепле тільце й дихання.

Чоловік чекав. Уже аж під вечір того дня його осяяла думка, що зовсім не потрібно дожидатися нестерпного болю, аби задушити, зарізати, знищити звіря. Це було божевіллям — поводитися так, ніби він гадає, що цілісіньке життя носитиме його в кишені. Нітрохи не знаючи, чому та відколи абдал носив це звіря, він ще під час їхньої зустрічі збагнув, що той, мабуть, не розлучався з ним усе життя. Власне, так абдал і поводився.

Вони з друзями вечеряли. На столі лежав величезний ніж. Чоловік запхав руку в кишеню й без жодних зусиль дістав звіря з кишені. Він поклав його на стіл і, вже схопивши ножа, збирався зарізати, аж тут друзі здійняли галас. Обхопили його зусібіч. Почали погрожувати, що запроторять у божевільню. Чи він з’їхав із глузду? Якщо запхав звіря в кишеню, то хіба не краще погодувати його, замість того, аби ні за що ні про що зарізати?

Схопивши чоловіка попід руки, вони забрали його з-за столу та вклали спати.

Коли ж усе стихло, і настала ніч, звіря, яке втекло під час тієї колотнечі, знайшло ліжко, де спав чоловік, розітнуло йому кігтями черево, розгризло й роздерло його. Прийшовши вранці до чоловіка, друзі застали тільки труп, на якому позапікалася кров. За хижаком і слід прохолов.

Мандрівники поховали приятеля, та оскільки подорож була затьмарена його смертю, вирішили повернутися у своє місто. Вони осідлали металевих істот. Через кілька годин люди зауважили посеред дороги чоловіка, одягненого, ніби середньовічний абдал. Промчавши повз дивака, вони глянули на нього краєм ока. Чоловік же в одязі абдала хутко йшов дорогою, і помітивши, як на нього насувається хмара куряви, зійшов на узбіччя; подивився на істот, що пронеслися повз нього зі швидкістю блискавки. Він довго-довго хитав головою, протер очі, однак, глянувши ще раз їм услід, більше нікого на дорозі не побачив. Хіба що курява стояла хмарою вдалині. Проте йому було ніколи впадати в оману. Інакше, хоч розірвися, але не добереться до караван-сараю, поки той відчинений. Він знову хутко попрямував дорогою. Згодом засунув руку за пояс. Тепла, вкрита шерстю спина звіряти вкотре послугувала йому найнадійнішим доказом реальності.

1969

Спочатку я глянув на його руки.

З таким акцентом англійською розмовляли мешканці Північної Європи. Він міг бути німцем, голландцем або скандинавом. Міг бути й австрійцем, але це чомусь не спало мені на думку. Його вимова породжувала в моїй уяві сніги, озера, сосни, оленів з гіллястими рогами. Він поки що говорив дуже мало, але, мабуть, через цю вимову його волосся, яке ще ніч тому здавалося мені темним або каштановим, за день немов посвітліло. У кожному разі, якби, виходячи сюди, я когось запитав про нього, то назвав би його блондином.