Тепер скеля смерті внизу поволі розступається, щоб зустріти рибалку, який нечутно до неї опускається. Море назавжди сховає, затримає його у своїй глибині, неначе мати — у матці, аби більше ніколи не народити.

1968—1972—1976—77

Придбавши в цукерні кругле татли, [5] я примостився під високим тентом на призьбі якоїсь кав’ярні очима на вулицю. Її господар, витріщивши очі, зирив то на випічку, то на мене — щобожого дня він, либонь, не переставав сотні разів дивуватися мандрівникам, котрі гадали, що легко впораються з цілим татли. Подавши чай, господар позадкував за прилавок.

Гарний, мов смерть, чоловік досі ніде не з’явився. На злість господареві, я доїв татли та знову замовив чаю, дочитав газету.

Я збагнув, що чолов’яга справді приголомшений. У кожному разі з того, як я мовчки читав місцеву газету, він виснував, що я — не мандрівник, а місцевий.

Підвівшись, я зайшов усередину, розрахувався біля прилавка — і оторопів. У кінці крамниці замість цегляної стіни стояла скляна; двері в ній також вели до призьби під аркою. Проте за склом відкривався небосхил. А внизу, ніби підпираючи прилавок, стриміли маківки кількох веж…

Вийшовши через двері у скляній стіні, я опинився біля другої призьби. Голова пішла обертом від висоти. Рука шукала за що вхопитися, поки не вдарилась об край столика. Під ногами глибочіла прірва, однак від призьби до самого низу збігали східці. На дні прірви можна було розгледіти круглий брукований майдан із водограєм. Від центру майдану окреслювалися й розбігалися лінії — таким чином він був розділений. А збоку, прямісінько в мене під ногами, стояв старезний триповерховий палац— неначе тобі іграшковий. Горішні бійниці його вежі зяяли отворами навпроти мого живота.

— Striking, isnt it? [6] — запитав мене хтось під боком ламаною англійською.

Чоловік сидів за столиком — тим самим, за який я вхопився рукою. Перед ним лежав розгорнутий зошит, у руках він тримав ручку. Я ствердно хитнув головою. Його обличчя важко було назвати похмурим, але по ньому не пробігло й тіні усмішки.

Я боязко підступив до провалля, відтак, потроху звикнувши до висоти, почав поволі спускатися вичовганими сходами. На четвертій сходинці я зупинився, обернувся назад. Чоловікові очі тепер були вгорі, він дивився мені услід. Краєм ока я зауважив на стіні, у нього за спиною, вивіску. Окрім слова «ОБЕРЕЖНО», виведеного величезними зеленими літерами, на ній більше нічого не можна було прочитати. Доречніше було дивитися під ноги. Трохи згодом я таки спустився на майдан, розділений на трикутники. Завдяки людським рукам круча була схожа на стародавній театр розміром з дева. Хай як, а для тих, хто дивився на неї знизу, вона ще й скидалася на стрімку скелю. Я наблизився до краю майдану. Хотілося подивитися на давній палац віддалік. Укінці, де знову починалися стіни споруди, мені на очі потрапила ще одна вивіска зі словом «ОБЕРЕЖНО». Очевидно, у цьому кутку побувало чимало перехожих; мимохідь штовхали одне одного на вузькій дорозі, але не вибачаючись йшли далі, сюди. Напнувши на себе вже звичну маску мандрівничої байдужості, я уважно, аж до кінця прочитав оголошення.

Жив собі чоловік та все торочив роками: поїду в Сазандере. Хоча й сам не відав чому: чи то хтось розхвалив йому те місто, чи він надибав його на мапі й зацікавився, чи то колись на очі потрапила тамтешня світлина. Знав лише, що коли збирався до моря, то рушав у дорогу з думкою про Сазандере, та потім його або охоплювала лінь, або він примикав до товариства, яке мандрувало кудись деінде, або опинявся в щільному транспортному потоці.

Він душі не чув у морі, скільки себе пам’ятав. Плаваючи наввимашки, чоловік відчував усю повноту життя: руки розтинали воду, відкриті рани затягувалися на морському плесі з нестримною силою, тіло гойдалося в прегустій рідині прохолодного кольору. Аби ні на мить не забувати моря, він привозив додому гальку та мушлі з кожного берега, на якому побував. Найхолоднішої зими, дивлячись на ту рінь і мушлі, він чекав тих днів, коли нарешті знову всіма порами шкіри відчує море. Він шукав запах берега й водоростей у рибі, яку їв; слухаючи, як вітер шарудить гіллям дерев, а механізми машин гупають, неначе серце, намагався почути в цих звуках гомін морських хвиль та калатання «морського» серця.

Вирішивши поселитися в містечку, де не було моря, чоловік гадав, що його любов до нього тільки міцнітиме, адже тим самим унеможливить той день, коли людині врешті-решт набридає те, чим усякчас захоплювалася; такий був його хитрий задум; він мовби хотів обдурити самого себе, не розуміючи всієї марноти власних зусиль… У містечку, де він мешкав, росли височенні тополі; витягнувшись у стрункі шеренги, дерева хизувалися своїм ростом і в садах, і вздовж вулиць; зеленіючи навесні, вони тішили вухо шелестом і більш, ніж усякі дерева, нагадували чоловікові, як міниться море, як погойдуються на хвилях човни. Задивишся на тополі — і здається, ось-ось услід за морем та човнами з’явиться й риба, аби назавжди стала застарілою приказка: «Щоб спіймати рибу, на дерево не лазять».

Коли ж тополі геть укривалися листям, ночами починала пугикати невідома птаха. Годинами, лише з невеликими паузами, ритмічно повторяла два коротенькі звуки: перший — високий, другий — низький. Чи не її кличуть сплюшкою? У кожному разі вона не втихала, а ті з містян, що на цей час не спали, чомусь не могли розпізнати її по крикові. Кого чоловік мав запитати, у кого міг дізнатися її назву? Хай як, а, почувши її крик, він розумів: пора повертатися до моря. Тоді уві сні починав солити воду, яку пив, усі довгі частини його тіла оберталися на осетрів, всі округлі — на медуз; йому снилося, що блукає в заростях водоростей, пірнає серед косяків пеламід. Відтак якогось ранку, очунявшись від сну, він вирушав до моря.