— Ні… не про нього… про хлопчика.

Плотій ураз пожвавішав:

— Виходить, ти привіз собі хлопчика-грека… О, тоді, далебі, справи у тебе не такі уже й кепські… Ти ба — хлопчик-грек!

Та хлопчик… він зник. Але на столі ще і досі стояла чаша — слонової кости, оправлена сріблом, різьблена, — і в ній ще було навіть трохи вина.

— Хлопчик… тут сидів хлопчик…

— Тоді хай вернеться… поклич його, покажи його нам!

Та як же його покличеш, коли він уже зник?! До того ж він зовсім не хоче його показувати.

— Я мав з ним туди, на берег…

— «Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю, втомлених сон підкріпляє…» — почав цитувати Луцій, але відразу й похопився: — Але сьогодні ти цього не робитимеш, любий Верґілію, з такими пристрастями потерпи вже, поки видужаєш…

— Атож, — потвердив Плотій зі свого крісла в еркері.

Про що вони кажуть? Ні, не те це, не те… Він їх уже майже не слухав.

— Де Лісаній?

Плотій обернувся до раба і наказав:

— Приведи хлопчика!

— Пане, тут немає ніякого хлопчика.

Але ж уночі від дверей, саме звідти, до нього звертався хлопчиків голос і щось шепотів йому, а тепер ось там стояв раб, і він, вдячний тому за підтримку — адже раб допоміг йому відвернути загальну увагу від того близького й далекого голосу, — покликав його до себе:

— Підійди, я хочу встати.

— Не треба, лежи, — рішуче промовив Плотій. — Скоро сюди, я гадаю, прийде уже лікар, він огляне тебе в постелі. Оці твої витівки… вони лиш на шкоду твоєму здоров’ю… Не варто вдавати, нібито в тебе якісь там нагальні справи, просто ти хочеш сховати від нас свого хлопчика.

А може, цей раб прийшов замість хлопчика? Може, хлопчик прислав свого друга, цього крем’язня, щоб він переніс жертовний дар на берег?

— Візьми скриньку. — Він почув власний голос, ту ж мить сам злякався того, що почув, і ту ж мить метнув оком на друзів — відреагують чи ні?

І справді: Плотій, хоч який вайлуватий, аж підскочив у кріслі, а Луцій, що стояв ближче, ступив до ложа, щоб, як лікар, помацати у недужого живчик.

— Верґілію, любий, тебе лихоманить, угомонися.

А Плотій звернувся до раба:

— Поглянь, де там лікар!.. Хутчій!..

— Не треба мені вже ніякого лікаря. — Він сказав це також проти власної волі.

— Не тобі це вирішувати!

— Я помираю.

Запала мовчанка. Він знав, що казав правду, та його це, на диво, не дуже розчулило. Він знав, що навряд уже чи й доживе до вечора, але на душі в нього було рахманно, немовби він бачив перед собою ще цілу вічність. Він був задоволений тим, що це сказав.

Гості, мабуть, також розуміли, що тут не до жартів; він це відчував. Минуло чимало часу, перше ніж Плотій озвався:

— Ти марно не ремствуй, Верґілію, до смерти тобі ще так само далеко, як оце й нам із Луцієм… Тоді що вже казати мені? Я ж бо старший за тебе, на всі десять років, та ще й грець може вдарити…

А Луцій мовчав. Він опустивсь на стілець біля ложа й не зронив ані слова. Поправити складки на тозі він, як сідав, геть забувся, і це мало зворушливий вигляд.

— Я помру і вже, мабуть, сьогодні… Але доти я ще спалю «Енеїду»…

— Це блюзнірство!

То був справжній крик, і вихопивсь він у Луція.

І знову запала мовчанка. У покої було по-вересневому тихо і ясно. За вікном промчав вершник — певно, котрийсь із гінців імператора. По бруківці лунко прогримкотіли копита, відтак їхній чотиритактний цокіт потонув у далекому гомоні міста. Десь коротко крикнула жінка — мабуть, гукнула дитину.

Плотій важко й розгонисто заходив по кімнаті, то вперед, то назад, волочачи за собою поділ тоґи, і зненацька вибухнув:

— Як хочеш померти, то це — діло твоє, ми тобі на перепоні не станемо. Але «Енеїда»… вона вже давно діло не лише твоє, тож вибий собі з голови ці дурниці! — І його очі, заплилі жиром, несамовито зблиснули.

Аж дивно, що Плотій реаґував оце так несамовито, адже поміж ними двома давно вже дійшло до мовчазної згоди (хоч до кінця вони один одному ніколи й не вірили), що їхні тривалі розмови про врожаї та худобу — куди важливіші, аніж нескінченні оті балачки про мистецтво й науку, які часто заходили при Меценатові, Луцію і ще багатьох із їхнього кола. Отож те, що Плотій тепер надавав такого великого значення тому, бути чи не бути «Енеїді», не в’язалося з їхньою згодою, не в’язалось з уявленням про таку річ, як чистота сумління, що її втіленням для нього була особистість сільського аристократа Плотія Тукки; тому стерпіти це було уже годі.