— Октавіане, хіба ти за мною помічав коли-небудь погорду?

— Досі ні, та вона в тобі, схоже, живе.

— Що ж, Авґусте… Я знаю, людина повинна тягтись до смирення, і я, сподіваюся, цього правила завше дотримувавсь; та щодо мистецтва, то тут у мені і справді живе погорда, коли твоя воля це так називати. Я визнаю за людиною всяку повинність, бо саме людина — і тільки людина — виразник повинностей; та знаю я й те, що мистецтву не можна накинути жодну повинність — ні слугувати державі, ні будь-яку іншу, бо буде це вже не мистецтво; і коли виявляється, що повинність людини — не у мистецтві, а в царинах інших, як оце нині, то вибору їй не лишається: вона мусить мистецтва зректися — хоч би вже з поваги до нього… Наш час — саме наш — вимагає від кожного з нас надзвичайної скромности, і з нею, ба більше, навіть забувши про ім’я своє, людина повинна служити державі, як роблять це тисячі інших її безіменних слуг, — служити на ратному полі чи деінде, але не пустопорожніми віршами, в яких — лиш огидна погорда, а мистецтва немає, та й бути не може, бо їхня нікчемна самозакоханість пожитку державі не дасть…

— Есхіл зі своїми «нікчемними віршами» зробив неабиякий внесок у державницькі справи Клісфена і пережив завдяки цьому атенську державу… Я б хотів, щоб і моє творіння було таке саме нетлінне, як «Енеїда».

Авґуст сказав ці слова вельми щиро, та не треба було забувати, що своє дружнє ставлення він завжди полюбляв прикрашати люб’язністю.

— Щодо Есхіла ти маєш рацію, Цезаре, але мене ці слова не стосуються; то були інші часи.

— Певна річ, мій Верґілію, відтоді минуло уже п’ять століть; тут навряд чи щось заперечиш — але тільки й того.

— Ти казав про повинності, Авґусте, і повинність давати помічну руку була і лишається в усі часи, безсумнівно, незмінною; але поміч потрібна не завжди однакова, і нині мистецтво надати її вже не в змозі… Повинність лишається, ось тільки завдання її залежно від часу міняються… Лиш тоді, як зникає повинність, незмінно і час застигає…

— Мистецтво не залежить від часу, і ті п’ять століть — це підтвердження вічної суті поезії.

— Ті п’ять століть — це підтвердження вічного значення справжніх мистецьких творінь і більш нічого, Октавіане…Творіння Есхіла лишилися нам на віки через те, що ними сповняв він завдання часу, в якім жив, і завдяки цьому мистецтво його було ще й пізнанням… Час нам указує шлях до виконання завдань, і хто збочує з цього шляху, той на поразку приречений… Мистецтво, що твориться на манівцях і, отже, не сповняє ніяких завдань, — це ні пізнання, ні поміч, одне слово, воно пустопорожнє і, власне, вже й не мистецтво.

Цезар ходив із кутка в куток, підлога під ним гойдалася хвилями й щоразу, коли опускалась, він повертався назад і знову, весь час мусив братися вгору; і ось він, здалось, опинився на гребені хвилі, бо став (мабуть, нарешті відчув під собою Посейдона хитавицю) і вхопився рукою за канделябра.

— Ти знов завів мову про те, чого довести не можна.

— У мистецтві ми тільки те й робимо, що наслідуєм оті грецькі форми; а ти в управлінні державою простуєш новими шляхами. Ти сповнюєш завдання часу, а я цього завдання не сповнюю.

— Це не доводить нічого; шляхи мої нові чи ні — це ще спірне питання, а ось вічна форма вічною формою і залишається.

— Ох, Авґусте, ти просто не хочеш збагнути, ти просто не хочеш визнати, що поетичних завдань давно вже немає.

— Немає? Уже немає? Тебе як послухаєш, то можна подумати, що ми підійшли до кінця…

— Мабуть, краще сказати «підходимо»! Бо колись таки знову настануть часи нових мистецьких завдань… Адже можна на це сподіватися.

— Уже немає — і ще немає… — Цезар, прикро вражений, зважував кожне слово. — А між першим і другим порожнеча зіяє…

Справді, вже немає і ще немає; краще й не скажеш, саме так це і слід називати — в ніщоті загублене, назавжди загублене царство проміжне мрій, царство сну… Та чи не інакше це називалось колись — ніби й так, і все ж не так?

І ту ж мить відгукнувся чийсь голос, хлопчачий — Лісаніїв голос, і він промовив: «Ще ні, й усе ж таки вже; це так називалось і так називатися буде».

— Порожнеча міжчасся… — Так Цезар провадив, та слова його плинули, вже немовби самі собою, немовби без його волі, немовби вели свою власну розмову. — Порожня ніщота, яка розверзається раптом, неначе безодня; для цієї ніщоти усе настає іще надто рано й уже надто пізно; порожня безодня ніщоти під товщею часу й часів, безодня, через яку час полохливий, миті свої нанизуючи одну за одною на тонюсіньку нитку, прагне місток перекинути, щоб вона, ця скам’яніла безодня, що обертає усе на камінь, лишалась незримою. О, хай лишиться незримою ця безодня часу, що позбавлений форми, хай вона не розверзнеться, хай не спиниться плин цей, хай неспинно тече і тече цей час, у кожній миті якого — воднораз і кінець, і початок, цей сформований час…

Невже це казав таки Авґуст? Чи то промовляв його власний затаєний страх? Час збігав потаємно, збігав безберегим порожнім потоком, що плине до смерти, потоком, який повсякчас перепинає теперішня мить і який повсякчас цю теперішню мить невловимо змиває.

— Ми стоїмо поміж двома часами, Авґусте; називай це не порожнечею, а терплячим очікуванням.

— Що діється поміж часами, те порожнє й не має ознак часу, не надаси йому форми, не втілиш його в поезії; ти казав про це й сам і ти ж таки, сливе на одному подиху, звеличував час цей — саме наш час, якому я намагаюсь надати форми; ти звеличував час цей як здобуток людського буття, а отже, й здобуток поезії, просто-таки як час справжнього розквіту. Я добре пригадую ту еклогу твою, де ти говорив про красу вічности як про «величне віків чергування».

— Майбутні здобутки — не повні здобутки. Чекання їх — це надзвичайне напруження, це певність здобутків, і ми, ті, хто чекає, ми, ощасливлені ласкою чатувати й чекати, ми самі — те надзвичайне напруження, що здобутки породжує.

Чекання поміж часами, а воднораз і між берегами часу, берегами незримими, чекання між недосяжними берегами життя! Ми стоїмо на мосту, перекинутім між чимось невидимим і чимось невидимим, стоїмо, застиглі в напруженні, проте і потоком підхоплені. Плотія хотіла була спинити загадково неспинне і, може, й спинила б, а може, ще й спинить. Ох, Плотіє…