Навіки-віків! Цезар завершив свою мову, погляд його був спрямований у далечінь, туди, де вже немає ні часу, ні простору, де на теренах земних у невидимих обрисах простиралася римська держава, ще не осяяна світлом, але світлом уже напоєна, ладна ось-ось розродитися світлом. Час спливав таїною-загадкою, геть порожній і воднораз сповнений грому копит Посейдонових коней, і котив свої хвилі потік без берегів і без вод; ще дзюрчав водограй у стіні, та вже здавалося, ніби він скоро замре. Світ застиг у чеканні.

— О Авґусте, час виявляє себе у зростанні людського смирення, у часі зростає царство, непідвладне і неприступне ні владі земній, ні земним законам, які всі до одного лишаються ще символічними. Але царство, це дзеркало творення, яке в царстві й утілюється, — царство стане реальністю; і в зростанні людського смирення, до якого ти шлях указав, реальністю стануть діла твоїх рук.

Авґустів погляд, досі втоплений у далину, знов повернувсь до покою.

— Я відновив жрецьку колегію Тітія, відновив віщування; я маю намір реформувати «лукуллові бенкети»; для народу я всюди відроджую наші прадавні обряди та звичаї і дбаю про благочестиві врочисті свята, які в пращурів наших були невіддільні від їхньої віри. Така воля богів, така воля народу, і в цьому було й благочестя та вірність Енея, вірного пам’яті свого батька Анхіса. Наш народ, пам’ятаючи про мого богорівного батька, вірність якому я бережу, — цей народ передав мені владу, в діяннях моїх він побачив омріяну віру батьків, за якою так стужився, й обрав мене на своє уособлення — уособлення влади народу; він не тільки надав мені титул трибуна, але і права головного жерця, піднісши мене на цей глибоко символічний пост верховного захисника віри. Ми, римляни, благочестя нового не потребуємо; у нас благочестя було споконвіку, як римські боги, яким воно слугувало й слугує, і його нам належить лишень повернути назад.

— О Авґусте, ти, хто благочестя людського буття вперше пізнав у вірності батьківській волі, хто задля священного імени батька всією своєю владою захищає усі постулати віри, цим заслуживши народну любов і покору, й тепер жоден блюзнір не посміє вже знов зазіхнути на богами встановлений і тобою відроджений римський порядок, — о Авґусте, навіть одвічне благочестя народу, як і твоє благочестя, сягає далеко за коло наших численних богів, сягає далеко за славну плеяду батьків, бо до прабатька це благочестя звернене, благочестиве в надії, що він озоветься, що свою місію, творіння своє він припоручить синові, який благочестиво на це очікує…

— Богом-патроном мого рідного дому був Аполлон, а він, бог сонця й землі воднораз, він, охоронець порядку й рятівник від усіляких напастей, — син Зевса, небесного нашого батька, якому ми всі поклоняємось. Уся ясність — від нього.

Тепер знову озвався і раб; його голос долинув десь іздалеку-здалеку, сухий і чіткий, мов розчерк пера: «Навіть Зевс — і той благочестиво прислуговує долі, ба більше, там, де повік незбагненне світло затьмарює будь-яку думку, там, за межею, там невтомно і вічно слугує доля, слугує йому, невідомому справіку, ім’я чиє промовляти не вільно».

Замислившись, Цезар стояв у еркері, прихилившись до лутки вікна, і в покої запала тиша. Все було ще застигле, та світло втрачало вже мерхлість, знов наливаючись плоттю, так ніби хотіло обернутися на сонцеликого лева, що чатує на межах, — на лева з м’якими й могутніми лапами, що зараз прийде і вляжеться в ногах у благочестивого приборкувача. Вже спадали підземні хвилі, угамувавсь Посейдон; затемненню сонця наближався кінець.

— О Авґусте, будь-яка ясність щоразу породжує нове благочестя.

— Але те благочестя, що в нас, має вести до ясности.

— Хто живе в благочесті, о Авґусте, той окритий знанням; той не забув про закон, що прабатько залишив, і через те його пам’ять вже й здатна звернутись до того, хто прийде, хоч кроків прийдешнього він ще й не чує; йому він слугує любовно й послужливо, хоч наказу такого іще й не дістав; він кличе того, кого не докликатись, і творить його своїм покликом… Благочестя — це розуміння людиною того, що її непроминуща самотність минуща; благочестя — це зір сліпого і слух глухого, бо благочестя — це пізнання у простодушності… із благочестя людського постали боги, й у служінні богам воно пізнає любов, і любов ця — над усіма богами, і цим пізнанням благочестя долає смерть… благочестя, повернення із глибин… долаючи безум, шаленство… пізнання нестиме істина… ось що таке благочестя.

— Куди ж бо іще, Верґілію?! Куди?! Усе це заводить далеко за межі земного й не ставить уже ніяких земних завдань. А я, я поставлений все ж таки в межі земного, і я мушу із цим миритися. З волі богів наш народ запровадив власні закони і ними накинув вуздечку на власну свободу, він звів на них власну державу і сам таким чином обрав собі шлях до прекрасної, як сам Аполлон, ясности і до порядку; ми цього шляху й повинні триматись, і я маю за цим пильнувати, і хоч відкривало його й торувало людське благочестя, воно теж не повинне сягати за межі цього самого шляху й мети його, воно не повинне й не може сягати за межі держави, бо тоді вона втратить усю свою силу, шкоди зазнає її римська реальність, а воднораз і реальність богів та реальність народу. Благочестя — це, власне, держава, це служіння державі, це упокорення їй; благочестивий лиш той, хто всю свою душу і тіло, хто всі свої діяння присвячує римській державі… Лиш таке благочестя, не інше, я визнаю, бо воно — це обов’язок, від якого не вільний ні ти, ані я, ані будь-хто.

На диво сумнівним здавалося все, про що казав Авґуст, — сумнівним і воднораз до болю нестерпним у своїм лицедійстві; слова його викликали біль розчарування, біль втрати, біль зради, можливо, навіть біль сорому, бо вони, попри все, застали його зненацька і полонили — можливо, через оцю неминучість дружби, можливо, через оцю неминучість смерти. А власне, чи не сам Авґуст мав тут померти? Бо те, що він казав, звучало, немов заповіт майбутнім державним керманичам Риму, хоч сам заповіт цей, по суті, був уже мертвий і нікуди не вів — ні до богів, ані до людей.