— Отже, ти стверджуєш, нібито наша держава у нинішнім вигляді — це лиш сумнівний символ…

— Ні, справжній символ.

— Гаразд, справжній символ… Одначе ти стверджуєш, що свого повноцінного, реального вигляду вона прибере лише в майбутньому…

— Так, Цезаре.

— І коли ж воно станеться, оте твоє диво? Коли має початись отой перехід до істинної реальности? Коли?

Вимогливо й гнівно, вже аж войовниче дивилось на нього вродливе обличчя.

Коли, о боги?! Коли ж, о коли?! Коли час настане отого творіння, не скутого формою, не залежного від випадковости? Усе це в руках невідомого Бога, що стоїть на сторожі клятв. А тим часом земля перестала хитатися, спокійно собі линув човник, і хоч знов сперло дух у легенях, у горлі й у носі, але дихало серце, і серце знало, що в ньому довічно не згасне подих душі його — ледве відчутний, навіть не подих, а ніби весняний легіт, однак такий дужий, що, здавалося, вихором зараз промчить понад світом і позмітає усе, навіть гори. Коли ж, о коли? Десь дихав той, хто звершити це мав, десь він жив уже й дихав, хоч іще й не народжений; колись було творення, колись воно буде, станеться диво, від випадковости вільне. Мерхнуло світло, і посеред нього, у далині предалекій-далекій, десь на сході знов постала зоря.

— Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане — задля пізнання.

— Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.

— Це — завдання Спасителя.

— Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?

— Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.

— Це — не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?

— У синові того, кого прирівняли до Бога, люди тепер уже бачать свого рятувальника, що визволить їх від напастей.

— Так кажуть люди, так каже народ… Але що скажеш ти, мій Верґілію?

— Років двадцять тому, вже тоді, як я приступав до «Георгіків», а ти ще ходив юнаком, — вже тоді я побачив твій образ у колі небесних світил. Адже ти уособлюєш зміну часів.

— І як ти тоді писав?

— Гаразд, це ти написав років двадцять тому… А тепер?

— Тебе зачинали тоді, як у небі стояв Козеріг; саме його, що зі скель неприступних до земних щонайвищих вершин поривається, — саме його ти обрав своїм знаком.

— Земні щонайвищі вершини… А до неземного мені, отже, зась?

— Любий мій Авґусте, пригадай краще вірша, що його на твою честь написав сам Горацій.

— Вірша? Якого?

— Верґілію, ти не викручуйся; ти цитуєш написане сто років тому, до того ж написане не тобою, а ось свої власні думки ти приховуєш.

— Мої власні думки?

Авґуст був десь далеко-далеко; слова ніби пурхали то туди, то сюди, якось дивно витали, тільки містком вони вже не були.

Раб озвався: «Це не твій уже клопіт».

— Мої власні думки?

— Авжеж, саме їх я й хотів би почути — тільки без зайвих словес.

— Людина ти смертна, мій Авґусте, хоч серед живих і перша.

Гнівом зблиснули очі у Цезаря, вочевидь давши знати, що той сподівався на відповідь іншу.

— Я знаю, не бог я й не нове небесне світило, і дорікати мені цим не треба; я — громадянин держави, нашого Риму, й кимось іншим ніколи себе не вважав; але на моє запитання ти відповіді так і не дав.

— Спасіння, о Авґусте, завжди буває лише на землі, і спаситель — він завжди земний і смертний, яким, власне, і має бути; тільки голос його долинає з висот неземних, тільки голосу цьому він завдячує те, що може звертатись до того безсмертного, що є в людині і що прагне спасіння. Але ти своїм діянням вже підготовив ґрунт для такого божественного оновлення світу, і першим той голос почує саме світ, що належить тобі.

— То чом же тоді заперечуєш ти, що я просто покликаний до останнього кроку, який ще належить зробити? Чом заперечуєш ти, що творіння моє — а ти все ж визнаєш, що воно підготовило ґрунт, — покликане також принести доконечне спасіння світу? Чом же ти заперечуєш, що сам символ, який ти усе ж таки бачиш у моєму творінні, вже несе у собі реальність? Чом же ти заперечуєш, що я, хто своїм діянням все ж заклав підмурівок творіння, не здатний на діяння, натхненні пізнанням?

— Я цього не заперечую, Октавіане; ти — символ бога і символ народу римського. Ти ніколи не став би до цього покликаним, якби символ, що його ти становиш, не мав іще й рис свого праобразу. Саме в тобі, не в комусь іншому, колись визріє діяння, натхненне пізнанням. Просто поки що час не настав іще.

— Як на мене, Верґілію, то надто вже вільно ти обходишся з часом — щоправда, тоді лишень, коли йдеться про мене; самому собі й власним планам ти покладаєш терміни значно коротші… Ліпше скажи про спасіння усе напрямець, щоб я за це діло й не брався.

Цезар хотів, щоб слова ці пролунати як жарт, але в його голосі й далі вчувалися гнів і обурення.

— Навіть Спаситель і його істина — навіть вони уже вплетені в тканку пізнання нашого часу; Спаситель прийде, як настане пора його.

Цезар схопився на ноги.