— Ти його місію хочеш узяти на себе.

Ох, чи не мав-таки рації Цезар? Чи не мав-таки рації Цезар настільки, що навряд чи й підозрював сам? Чи не дрімає в поеті бажання постати Спасителем — ця велика спокуса і мрія, куди більша, ніж у решти людей? Чи не набрався такого зухвальства колись і Орфей, до себе скликаючи й своїм чаром полонячи навіть тварин, щоб олюднити їх і спасти? Але ж ні, ще раз ні й ще раз ні! Мистецтво для цього було і лишається геть негодящим, і навіть Орфея спіткала невдача. Віщий голос, що його чує поет, — то голос її, Евридики, то голос Плотії, та ніколи поет не знайде віть золоту спасіння — бо така воля Божа, така воля долі.

— Ох, Авґусте, віршар не живе, а ось Спаситель — живе і то багатшим життям, аніж будь-хто, бо в нього життя — то діяння, натхненне пізнанням, то життя його й смерть його.

Авґуст, попри свій гнів і обурення, тепер усміхнувся й то досить-таки добродушно.

— Ти житимеш, любий Верґілію, ти знову вберешся у силу й завершиш свій труд.

— Якби навіть доля судила мені одужати… що досконаліша стала б поема, то далі вона відійшла б від спасенного діяння і для нього була б негожою.

— Що ж, виходить, спасенного діяння нам не звершити обом — ні тобі, ні мені, й доведеться полишити це на самого Спасителя, про якого ти мариш і в якого особисто мені не дуже-то й віриться. А до пришестя Спасителя ми мусимо й далі сповняти обов’язок — ти свій, а я свій…

— До пришестя його ми повинні вже тепер готуватись.

— Гаразд. Та хіба ж моя праця й творіння моє — не готування до приходу Спасителя?! Але й твоя праця — також, через це доведеться тобі завершити поему — заради свого народу…

— Завершити її я не маю ні змоги, ні права… я права не маю тим більше, що таке готування було б надзвичайно, несказанно неправедне.

— І яке ж було б праведне?

— Жертвами.

— Жертвами?

— Так.

— Задля чого ж ти хочеш приносити жертви? Й кому?

— Богам.

— Як і які нам приносити жертви — воля богів, а вони віддали її під нагляд держави; і я дбаю про те, щоб в усіх її землях жертвопринесення відбувалися точно, з неухильним дотриманням волі богів і порядку. Лише держава має владу верховну над жертвопринесеннями.

Авґуст уперто стояв на своєму, він нічого не знав про наказ невідомого Бога — наказ, який кликав до клятви; переумити Авґуста була марна річ.

— Лихо тому, о Цезаре, хто зазіхне на священні, недоторканні традиції віри, на сторожі яких ти стоїш; проте недоторканність традицій іще не означає, що їх не можливо доповнити.

— Як же їх можна доповнити?

— Кожного з нас боги владні послати на жертву, кожен із нас має бути готовий до того, що боги, коли зволять, оберуть його жертвою.

— Отже, якщо я зрозумів тебе правильно, ти хотів би народну спільноту надалі позбавити участи й у жертвопринесеннях, а право провадити їх передати такому собі одинакові, що якимсь чином пов’язаний з небесною сферою; безперечно, Верґілію, це неприпустимо, навіть більше, ніж неприпустимо. Ти й тут посилаєшся знову на волю богів, щоб твої міркування про людське око здавалися справедливими й відповідальними. Та все це украй безвідповідально, і вже годі й чекати, що боги тебе звільнять од відповідальности за такі наміри, адже богам, як і народові, у жертвопринесенні, крім прадавніх обрядів і ритуалів, досить і звичайнісіньких культових правил. Їх не можна переступати ані на крок.

— Але ж їх таки переступають, о Авґусте, переступають жахливо! Народ невиразно уже відчуває, що постає нова істина, народ невиразно уже відчуває, що невдовзі традиціям стане затісно у їхніх колишніх формах, народ невиразно уже відчуває, що давніх жертовних обрядів і ритуалів уже недостатньо, і він, гнаний неусвідомленим прагненням чогось нового, гнаний неусвідомленим прагненням жертви, — він рветься до лобного місця, він рветься на ігрища, які ти влаштовуєш, він рветься побачити, як конають оті нечестиві, фальшиві жертви, живлячи власною кров’ю жорстокість, щоб народ цей нарешті забувсь у хмільному чаду крови й смерти…

— Варварську дикість я обернув на послух, непогамовну жорстокість — на потяг до ігрищ. Римський народ — він черствий і суворий, це неминуче, але з уявленнями про жертвопринесення загалом це не має нічого спільного.

— У народу свої уявлення, в нього їх більше, аніж в одинака. Бо в народу почуття й відчуття загалом невиразніші й важчі, ніж думки в одинаковій душі, невиразніші й важчі, дикіші й безладніші, аніж волання його до Спасителя світу. І народ, спостерігаючи криваві жахи десь на лобному місці чи в піску на арені, — народ аж здригається, бо вже уявляє, як із цього кривавого діяння постане стеменне жертовне діяння, жертва стеменна постане, й це буде остання і остаточна форма пізнання усього земного.