«Його час скінчився, — мовив велет, і в його голосі вчулася навіть насмішка, — я нічого йому не зроблю, це зробить час».

Як земля, був могутній той велет, землю він ніс, і спокій, і смерть… Чом же й не час?

«Час наді мною не владний, — озвалася Плотія, — я не старію; не дай, щоб той велет занапастив і мене».

Кого ж рятувати — Плотію, а чи хлопчину? Чи рятувати самого себе? Чи заповіт рятувати і «Енеїду»? Все дужче, і важче, й нестерпніше стискались лабети, ставали усе крижанішими і крижанішими, все палючішими і палючішими; і ось уже крига й палючість злилися в єдине буття і понесли буття до небуття, одне з другим поєднуючи, і спокій уже затужавів так, що з нього не долинав тепер жоден звук — жоден, що міг би прорвати цей спокій, і спокій здавався тепер непорушним, щільним, й уже не задля Плотії, не задля хлопчини, ні — задля життя свого власного потрібно було зробити останнє зусилля:

— Мамо, ох, мамо… я хочу жити!

Що це було — чи не крик? Він не знав, чи не прорвався цей крик крізь оболонку спокою. Не билося серце, не жевріло дихання в грудях у велета; не билося серце, не жевріло дихання в світі. І збігло, напевне, багато часу, поки той велет промовив: «Я відпущу тебе — не на благання жінки, не на благання хлопчика і не через твій власний страх; я тебе відпущу через те, що ти заповзявся завершити земну свою службу!» Це був немов заклик, немов настанова; хай там як, він відчув, що лабети розтиснулись, і велет, здавалося, наміривсь покласти його знов на глинясту землю.

— Я хочу жити… Я хочу жити!

Так, тепер це був крик, це був крик з усвідомленням голосу, з усвідомленням слуху — хоч і хрипкий, але досить гучний, аби друзі обидва злякалися і підхопились; Плотій відштовхнув безпорадного Луція вбік, шумно підскочив до ложа й докірливо вигукнув:

— Ох, та не треба ж було!..

Одначе лабети розтиснулись, велет зник, жаска зваба розвіялась, і лишилася тільки його лихоманка — та сама, звичайна його лихоманка; вона теж налягала палючою, крижаною брилою на груди, душила, обертаючи дихання на болюче хрипіння, але, попри все, була така давня, була така часта і добре знайома, що навіть чимдалі відчутніший присмак кровиці у роті вже не лякав, не тривожив; довкіл був той самий, звичайний покій, де лежить хвора людина. Лісаній сидів на столі, він скулився, теж глибоко змучений, і не зводив із нього уважного погляду.

— Не треба ж було… не треба…

Важко було до пуття зрозуміти, кого чи чого стосувалося це бурмотіння, цей докір — недуги, самого недужого чи, може, Луція. А той лише мовив:

— Лікар…

Довкіл був звичайний покій, де лежить хвора людина; Лісаній був тут, бо йому тут належало бути, але цим двом старцям, Плотію й Луцію, робити тут нічого. А матері ось немає. І чому замість діда край вікна сидить Плотій? Певно, тому, що він такий самий гладкий і опасистий, яким був і дід. Під важким його тілом ніжки крісла продавили у глинянім долі глибокі й курні борозенки, а за вікном у полудневому сонячнім сяєві простирались мантуанські рівнини. Треба покликати матір із кухні:

— Пити…

Луцій не встиг ще й оглянутись, як Плотій, хоч і незграбний, зате вельми кмітливий, уже вгледів кухля, наповнив його з водограю в стіні, повернувся до ложа й підніс ту цілющу вологу до спраглих губів недужого, підставивши під його голову свою другу долоню.

— Тобі уже краще, мій любий Верґілію? — спитав він потому, ще не відхекавшись і аж спітнівши від занепокоєння.

Мова усе ще не поверталася повністю; він подякував Плотію тільки кивком голови. До того ж із кухні нарешті почувся материн голос: «Зараз! — радо гукнув він. — Зараз, синочку, я принесу молочка!» Отже, мати жива ще; вона не старіє, час над нею не владний, і це зігріває і радує душу. «Я ще хворий, матусю?» — «Трішечки-трішечки, та скоро мій хлопчик устане із ліжечка і зможе погратися знов». Так, він зможе погратися знов — на долівці у кухні, біля маминих ніг, і в садку зможе погратись, отам, у пісочку. Але чом, чом дозволяє матуся йому отак гратися, адже у грі такій ліплять, формують глинисту землю, а отже, повторюють, навіть продовжують те, що робив батько, що робить сам Бог? Чи ця гра — не блюзнірство щодо землі, яка жодної форми набувати не хоче, чи це — не блюзнірство щодо земної скуделі, чи не викличе це осоруги і гніву у премудрої паніматки-богині? Одначе тепер про таке міркувати було недоречно — Плотій не дозволяв це робити; він і далі стояв біля ложа й подавав йому не молоко, а воду, чисту воду, що піднялась із земних глибин.

Ще один довгий ковток, відтак він поринув у подушки — і мова вернулася:

— Дякую, любий мій Плотію, я тепер почуваюся краще; ти відновив мені сили…

Це був кухоль із бурого рога, на ньому хтось вирізьбив обриси півня. Міцний і добротний селянський кухоль.

— Я скажу, щоб покликали лікаря, — наполягав-таки Луцій і пішов до дверей.

— Нащо його кликати?

Диво, та й годі; адже лікар був тут, у покої, і його ще непевні, ще досить туманні й розпливчасті обриси вже знов прибирали виразніших форм.

— Треба спитати, — розмірковував Плотій уголос, — чи не пустить тобі він кров. Бо мене вже частенько хапало… може, й гірше було, ніж тобі оце… а як випустиш кількоро унцій крови — глядь, вже й очуняв, вже й стоїш на ногах, і аж тоді розумієш, що усе це гидке лиходійство для здоров’ячка вельми і вельми помічне.

Лікар Харонд розчесав свою бороду і заперечив: «Римська школа, римські методи зцілення… ми на таке не пускаємось; у твоєму випадку потрібно рідину не виводити з тіла, а навпаки, її вводити… Тож я прошу тебе: пий якомога більше.

— Дайте ще мені пити!..

«Знов хочеш вина?» — озвався Лісаній і взяв чашу слонової кости. «Казна-що! — гримнув на нього лікар. — Якого вина?! Ти б тут краще помовчав!»

Прохолодна вода, що дзюрчала в стіні, була, далебі, як справжнісінькі ліки.

— Я одужав, так сказав і сам лікар.

— То нехай він потвердить це й нам, — мовив Луцій уже від дверей, вже за клямку узявшись.

«Незначні рецидиви можливі завжди, — сказав, усміхнувшись облесливо, лікар, — і це був саме той незначний рецидив».