— Мусиш…

Раптово, якимсь загадковим чином покій спорожнів; вони були зовсім самі.

— На жаль… мушу йти.

— Думки мої будуть з тобою, Октавіане.

— І думки, і поема твоя.

Цезар дав знак, і з порожнечі, мов на помах чарівної палички, біля скриньки постали двоє рабів і взяли її з двох боків за ручки.

— Це вони віднесуть її?

Легкою, швидкою ходою Авґуст ступив до ложа, й тієї миті, коли він ледь помітно над ним схилився, це був знову той самий Октавіан.

— Не віднесуть її, а збережуть для тебе, Верґілію; а це ось — тобі порука. — І він поклав поверх ковдри лавровий пагінчик — той, який доти тримав у руці.

— Октавіане…

— Так, Верґілію?..

— Я тобі вдячний за все.

— Ця я тобі вдячний, Верґілію.

Раби взяли скриньку й не встигли ступити із нею і кроку, як хтось заплакав, не гучно, та все ж таки ридма і гірко — зазвичай як тоді, коли у родинне життя несподівано вривається вічність; так буває у домі покійника, коли слуги, узявши на плечі труну, вже рушають із нею до виходу, і раптом рідня усвідомлює всю неминучість того, що оце діється. То був плач, що відлунює вічністю, такий плач посилають услід за труною — ридання, що відлунює вічністю, і воно йшло із широких, могутніх грудей Плотія Тукки, з його доброї і могутньої людської душі, з його розчуленого і могутнього серця: ридання вслід скриньці із манускриптом, яку саме несли до дверей і яка, власне, й була мов труна, де вічним сном спочивало дитя, де вічним сном спочивало життя.

І сонце зненацька потьмарилось знову.

Уже на порозі Авґуст оглянувся ще раз; іще раз очі товариша знайшли очі товариша, ще раз зустрілися їхні погляди.

— Ніколи від мене, Верґілію любий, очей не відводь, — промовив, у розчахнутих дверях спинившись, Октавіан — тут іще Октавіан, а тоді, рівний станом, гордовитий і владний, поквапився геть — уже як Цезар; услід за ним, м’яко ступаючи важенними лапами, рушив померхло-злотистий лев, за левом — труна, і багато хто з тих, хто був у покої, подався за ними.

Плотіїв плач, слізний і щирий, чувся іще якийсь час, згодом плач перейшов у схлипування, що його раз у раз уривало зітхання «Ох-ох!», і стихло все зовсім уже аж тоді, як знов яскравіше засяяло сонце і на підвіконні знов голуби затурчали.

«Ніколи від мене очей не відводь». Це були слова Октавіана, так чи десь так вони пролунали, так лунали вони ще й досі, лишившися тут, все ще відчутні в покої, все ще витаючи в цьому покої, неперебутні у своєму пов’язанні з тим, хто оце щойно зник, неперебутні у повноті свого сенсу. Неперебутнє було це пов’язання, але Октавіан пішов… Чому? Чому він пішов? Чому пішла Плотія? Ох, ці двоє пішли, як і стільки вже інших, кожне кануло у свою долю, у свої власні турботи, у свою недалеку вже старість, у глибшу вже втому, у свою сивину і в старечі недуги, кожне кануло у бліду невиразність, з якої не долинає уже жоден голос; та попри все це ще лишились незримі мости, що колись — і немовби навічно — вели до всіх тих, хто пішов, лишилися ниті незримі, що колись — і немовби навічно — тяглися до тих, хто пішов, лишились незримі лаврові мости, незримі сріберні ниті; лишилася зіткана й скута навічно нерозривна пов’язаність, що сягала… Куди? До якоїсь ніщоти незримої? Ні, те незриме, що чекало на другому березі, було не ніщотою, ні, воно, хоч незриме, було справжнім буттям, то був, як і завжди, Октавіан, то була, як і завжди, Плотія, хіба що обоє (дивовижа та й годі!) цілком позбулися земних своїх образів і навіть імен. О, як глибоко, як глибоко-глибоко в нас, недосяжне занепаду плоті, відмиранню чуттів усупереч, будь-яким змінам усупереч, у безмежно далеких куточках нашого «я», душі нашої й нашого серця вікує пізнання, самому собі невидиме, самому собі нечутне, собою ніколи не знайдене і непізнаване, і пізнання взаємного шукає воно у серці чужому, в чужій душі, у глибинах чужих незримих, шукає воно віддзеркалення власного в пізнанні чужому, прагне до нього докликатись, щоб стало воно йому видимим і лишилось таким навіки, щоб вічно стояли мости, щоб вічно тяглися нитки, щоб вічно чекала зустріч, вічно всупереч будь-яким змінам, бо тільки зустріч наповнює сенсом слово, наповнює сенсом світ, тільки у зустрічі пізнання пізнанню відлунням відлунює. Зрима попри повіки вже стулені, зрима і сповнена сенсу простиралася там, за вікном, неосяжність, непритомно-замріяна, серпанково-злотиста, винно-злотиста, простиралась вона у застигло-тремтливому блиску осіянного полудня над міськими покрівлями, бурими й чорно-смугастими, брудними й прогнилими, була неосяжність та зрима й незрима, дзеркало, що спрагло очікує на віддзеркалення, спрагло очікує на омріяне слово, на пізнання омріяне, що, хоч і сховане ще, було уже тут, у покої, прийдешнє вістуючи, вістуючи легкість, що не призводить до клятвопорушення, причетність вістуючи, яку має дати справдешнє знання, і красу, яка зможе знову дістати життя у законі, — в законі незнаного Бога, що стоїть на сторожі клятви. А потім, о, потім кількоро з тих голубів, що сиділи на підвіконні, злетіли, гордовито й врочисто розкинувши крила і зблиснувши ними в осяяній сонцем блакиті, — злетіли й потонули у бездонній високості гарячого полудня; так, підіймаючись вище і вище, вони на очах і розтанули, десь там і канули, щезли. О, ніколи від мене очей не відводь…

Плотій втер сльози із товстих своїх щік.

— Дурень, — буркнув до себе. — Розчулився, як несосвітенний дурень. Лишень через те, що Верґілій нарешті відступив від свого божевільного заміру…

— Тебе, мабуть, розчулило те, як повівся Октавіан.

— Це, якби я не знав…

— Я зараз візьмуся за свій заповіт.

— Це також не привід упадати в розчулення… Всі беруться колись за свій заповіт.

— Тобі з цього приводу теж не варто так дуже розчулюватись; просто я зараз складу заповіт, ось і все.

Тепер заперечив уже Луцій Варій:

— Авґуст таки має рацію, я з ним цілковито згоден, і свої наміри ти можеш відкласти, допоки одужаєш; до того ж, як ми тут почули, твій заповіт все одно вже готовий і чинний…

Плотій і Луцій стояли близенько, їх було добре видно, і тут, у покої, мав бути, звичайно, й Лісаній, тільки десь зачаївся в кутку, та ще, може, й образився, що його ще раніш не покликали і раб заходився хазяйнувати тут сам… А до речі, де це він дівся? Де дівся той раб? Навряд чи пристав він до почту Авґуста, навпаки, швидше за все раб сховавсь, очевидно, десь тут, у покої, тут його місце — сказати б, законне, та він просто зник, немов провалився крізь землю; а втім, це теж не зовсім так, бо досить було придивитися трохи пильніше, досить було тільки трохи напружити очі, як поруч з двома тими друзями, котрі добре виднілися, дуже скоро вже можна було там розгледіти щось ледь-ледь виразне — чи то взагалі геть невидиме, чи то ще не зовсім видиме, ще не готове до того, щоб стати видимим, а може, то просто (щоправда, розрізняти деталі було вже не сила) усе переплуталось, надто там, де у навкісних сонячних променях пропливали пилинки, де аж кишіло тих людиноподібних невиразностей, і складалося враження, ніби той натовп (чи принаймні частина його), що ринув з покою за Авґустом, знову відринув назад, до покою; тож не важко було здогадатись, що і той, кого він виглядав, був також серед тих подобизн, — тільки ж його не докликатись, звісно, він-бо ім’я свого не називав.

— Лісанію!..

Хоч раба і не докличешся, та хлопчика все ж таки покликати можна; хай прийде й пояснить, що діється.

— Ти раз у раз згадуєш цього Лісанія, — завважив Плотій. — Ти його згадуєш, а він іще не показався тут жодного разу… Чи його також стосується той заповіт, який тобі так не терпеливиться скласти?

Ні раба, ні хлопчика заповіт безпосередньо не стосувався, цього не можна було заперечити; але й пояснити товаришу, в чому суть справи, також було важко, лишалося тільки що-небудь придумати:

— Я хочу йому відписати яку-небудь річ.

— Тоді й поготів він повинен нарешті з’явитись, а то я, далебі, уже не повірю ні в нього, ні в його існування.

Несправедливий був докір товариша, бо Лісаній одразу й з’явився; його міг побачити всякий, хто цього бажав, і коли Плотій не бачив, то хай би собі й докоряв. Та все ж таки ліпше було б, очевидно, не кликати хлопчика, бо тепер він, з’явившись, був у подвійному образі — й хлопчика, й раба, так наче обидва носили те саме ім’я й обидва — і хлопчик, і раб — на нього повинні були озиватись. Власне, це не була аж така дивовижа; навпаки, дивовижа була радше в тому, що ця з’ява подвійна відбулася вочевидь не погоджено: хлопчик весь час намагався підступити до ложа, та зробити це першим, обійти того другого, більшого й дужчого, йому не щастило, той раз у раз виростав на його шляху. І складалося враження, що хлопчик Лізаній утратив і кмітливість свою і спритність.