І Луцій Варій вчасно-таки й похопився:

— Ми знали, о Авґусте, що тобі пощастить це зробити; уся благодать — від тебе.

— Я — лише рупор народу римського, до якого ми всі належимо; з волі богів і з волі народу я заявив про його право на «Енеїду», і Верґілій, з любови до цього народу, визнав за ним таке право — це незмінне і вічне право власности.

Але раб, що з незворушно суворою міною, як у прислужника, стояв серед решти рабів (він навряд чи впадав кому-небудь у око, і його вже запевне ніхто там не чув), додав:

— Справжня свобода — попереду, шлях до неї відкрито, і народ ступить на нього; тільки цей шлях і вічний.

— Я просто виконую волю народу, — вів далі Авґуст, і в його лицемірній люб’язності вчувалась, однак, і та щиросердість, на яку не купитись ніхто і ніколи не міг. — Я лиш виконую волю народу — і тут, і десь-інде, й Верґілій це визнав також. Цим визнанням я вельми пишаюся й дуже щасливий, бо завдяки цьому поема переходить у надійне збереження…

— Поема твоя, Октавіане.

— Просто тому лиш, що на це мене уповноважив народ; багато людей володіють приватною власністю, я — ні, і ти про це знаєш.

Відщипнувши з вінка невеличкий лавровий пагінчик і мнучи його невгамовно-хапливими пальцями, Авґуст так і стояв під отим канделябром — лавром обрамлений, лавром отінений, лавром овіяний, вродливий, врочистий, величний; але все, про що він розводився, було — хоч він сам у це й вірив — просто брехнею: хто ж бо не знав, що він досить ревно і вельми успішно старався побільшити сімейну маєтність Юліїв до величезних, гігантських розмірів?! І слушно завважив той раб (на щастя, слова його ніхто не почув): «Брешеш ти, Цезарю». Чи, може, Авґуст почув-таки (адже, як-не-як, раб звертався, до нього)? Бо він, не відриваючи погляду від скриньки із манускриптом і, мовби у відповідь, усе ж усміхнувся.

— Октавіане, я віддаю «Енеїду» тобі, приймай манускрипт і цей акт називай як завгодно; та натомість я хочу попросити у тебе про одну ласку.

— Ти ставиш умови, Верґілію?.. А я думав, це — твій дарунок до мого дня народження…

— Так, це дарунок, ніяких умов я не ставлю; а ти вже вирішуй — вчинити ту ласку, про яку я попрошу, чи ні.

— Що ж, називай ці умови, я підкоряюся їм заздалегоди. Але не забудь про свої власні слова, мій Верґілію! — В очах Цезаря знов промайнула ота дружелюбна лукавинка. — Пожалій переможеного і стримай свою гордовитість.

— Майбутнє! — кинув раб десь у гущі натовпу.

Так, саме його він і мав на увазі: майбутнє, незмірно глибоке майбутнє людини і її доброчесности, майбутнє людського смирення… Але на яку неглибоку теперішність знову усе це обернув так лукаво Авґуст! І все ж «Енеїда» має, повинна дістатись йому.

— Ти обмежив права відпускати рабів на волю, Авґусте; одначе дозволь, щоб мої пішли.

— Як?! Просто зараз?

Яке дивне запитання! Зараз, не зараз — хіба не однаково?

— Не зараз, мій Авґусте, а відразу по моїй смерті; такий буде мій заповіт, і я прошу, щоб волю мою цю ти потім підтвердив.

— Ну звісно, я це зроблю… Та чи не забув ти, Верґілію, що в тебе є зведений брат? Він-бо, наскільки я знаю, веде твоє господарство в Андах. Чи погодиться він із такою твоєю волею? Ти завдаси йому клопоту, якщо так одразу позбавиш його всіх рабів…

— Мій зведений брат Прокул уже якось дасть собі раду. Чоловік він, до того ж, добрий, і люди, вже й вільновідпущені, напевне залишаться в нього.

— Гаразд, це не мій уже клопіт, я маю лише підписати… Справді, Верґілію, якщо ця умова у тебе єдина, то нашу довгу полеміку ми могли б і не заводити!

— А може, з неї й була якась користь, Октавіане.

— Авжеж, користь була. — Авґуст привітно й поважно кивнув головою. — Користь була, хоч ти й змарнував мені стільки часу.

— А щодо мого заповіту, Октавіане…

— Якщо не помиляюся, ти ж бо давно вже лишив його у мого архіваріуса…

— Так, одначе тепер його треба доповнити…

— Через рабів? Ти іще встигнеш із козами на торг; це діло ти легко й у Римі залагодиш.

— Крім того, там треба внести і ще певні зміни… мені не хотілося б з цим зволікати.

— Як ідеться про тебе, то ти поспішаєш, а як про мене, то ні… Однак термінова чи ні твою справа з паперами ти вирішиш сам, не маю я права й не хочу заважати тобі оформляти їх саме тепер; та й часу у мене на це вже немає, тому попрошу тебе передати або переслати заповіт мені потім, щоб я засвідчив і скріпив його своєю печаткою…

— Заповіт принесе тобі Плотій чи Луцій. Або навіть обидва разом. Дякую, Авґусте.

— Надто обмаль часу, мій Верґілію; уявляю, як нетерпляче мене там очікують… Тим більше, що й Віпсаній Агріппа вже, мабуть, прибув… Мушу йти…