З «Останнього притулку» вони перебралися в «Межиріччя», здійснивши перехід по річці й по землі, що примусив їх протягом цілого дня пробиратися крізь густий чагарник і високу колючу траву. Цей перехід зачарував Роджера Кейсмента: завдяки такому тісному тілесному контактові з бразильською природою він ніби повернувся у свої молоді роки, у тривалі подорожі своєї юності землями африканського материка. Але хоч протягом тих дванадцятьох годин переходу по сельві, де іноді їм доводилося по пояс провалюватися в багнюку, ковзатися в густих заростях, які приховували крутосхили, долаючи певні ділянки відстані в каное, які поштовхами своїх жердин аборигени спрямовували по вузеньких протоках, над якими нависало густе листя дерев, що затьмарювало сонячне світло, він іноді переживав збудження та веселість своїх давніх часів, тривалий досвід насамперед підказував йому, що відтоді минуло надто багато часу і його тіло тепер зношене й замучене хворобами. Тепер він не тільки мусив терпіти біль у руках, спині та ногах, а й змагатися з неподоланною втомою, докладаючи неймовірних зусиль, щоб товариші не помітили, в якому стані він перебуває. Луїс Барнес і Сеймур Белл були такі виснажені, що від середини подорожі їх довелося переносити в гамаках — кожного несли по четверо аборигенів із тих двадцятьох, що їх супроводжували. Роджер був вражений, спостерігаючи, як ці індіанці з такими тонкими ногами і кістлявими тілами легко пересувалися по цій майже непролазній місцевості, несучи на плечах їхнє устаткування та провізію, без їжі та без пиття упродовж годин. Під час одного з привалів Хуан Тісон у відповідь на прохання Кейсмента наказав роздати аборигенам кілька бляшанок із сардинами.

Протягом їхнього переходу їм зустрічалися зграї папуг і ті грайливі мавпи зі жвавими очима, яких називають «ченчиками», багато різновидів птахів та ігуан із загноєними очима, чиї грубі шкури зливалися з гіллям і стовбурами, на яких вони спочивали. І тут-таки можна було побачити вікторію-регію, величезні круглі листки якої плавали в лагунах, наче плоти.

Вони прийшли в «Межиріччя» пізно ввечері. На станції панувала паніка, бо ягуар зжер аборигенку, яка відійшла від табору, щоб народити дитину, сама-одна, за звичаєм аборигенів, на березі річки. Загін мисливців на чолі з начальником станції вийшов на пошуки ягуара, але повернувся пізно ввеері, не зустрівшись із хижаком. Начальника станції «Межиріччя» звали Антонес О’Донел, він був молодий і молодцюватий. Антонес сказав, що батько в нього ірландець, але Роджер, розпитавши його, з’ясував, що він відійшов надто далеко від своїх ірландських предків і, либонь, лише дід або прадід О’Донела був ірландцем із тієї родини, яка першою ступила на землю Перу. Йому стало прикро, що один із нащадків його народу став одним із заступників Арани в Путумайо, хоч, згідно зі свідченнями, він був не таким кровожерливим, як інші начальники: він шмагав аборигенів і забирав у них дружин і дочок для свого особистого гарему — з ним жили семеро жінок і ціла хмара дітей, — але в його послужному списку не було зазначено, щоб він когось убив своїми руками або наказав убити. Хоча, звичайно ж, на найвиднішому місці в «Межиріччі» стояла «кобила», й усі «хлопці» та барбадосці носили за поясом канчуки (деякі використовували їх як паски для штанів). І також чимало індіанців та індіанок мали шрами на плечах, ногах і сідницях.

Хоч офіційна місія вимагала від Роджера допитувати лише британських громадян, які працювали на компанію Арани, тобто барбадосців, починаючи від станції «Оксиденте», він почав також опитувати «розумників», схильних відповідати на його запитання. У «Межиріччі» ця практика поширилася на всю Комісію. Протягом трьох днів, які вони там провели, їм давали свідчення, крім трьох барбадосців, які служили в Антонеса О'Донел а десятниками, сам начальник і чимало з його «хлопців».

Майже завжди відбувалося те саме. Спочатку всі поводилися стримано, ухильно й безсоромно брехали. Та досить було однієї обмовки, неумисної необачності, що відкривала світ істини, яку досі приховували, й допитувані починали говорити й розповідати набагато більше, ніж їх просили, плутаючись і в такий спосіб підтверджуючи правдивість того, що розповідали. Але попри кілька своїх спроб, Роджер так і не зміг здобути пряме свідчення від жодного індіанця.

16 жовтня 1910 року, коли він і його товариші з Комісії, в супроводі Хуана Тісона, троє барбадосців і близько двадцятьох індіанців-муйнанів під проводом свого вождя, які переносили вантаж, подалися в подорож через ліс по вузькій дорозі від станції «Межиріччя» до станції «Матансас», Роджер Кейсмент сформулював у своєму щоденнику ідею, що виникла в його голові вже тоді, коли він вирушив зі своєю експедицією з Іквітоса: «Я остаточно переконався в тому, що єдиний спосіб, у який аборигени Путумайо можуть вийти з жалюгідного становища, до якого їх довели, — це збройно повстати проти своїх гнобителів. Є абсолютною ілюзією, далекою від реального здійснення, переконаність Хуана Тісона в тому, що ситуація зміниться, коли сюди дістанеться перуанська держава та представники її влади, судді, поліція, які примусять шанувати закони, що забороняють рабство та кабальну залежність від 1854 року. Вони шануватимуть тут закони, як в Іквітосі, де за двадцять або тридцять солів родини купують собі дівчаток і хлопчиків, яких торговці живим товаром викрали з їхніх родин? Чи шануватимуть закони ті представники влади, судді та поліцаї, які одержують платню від Компанії Арани, бо держава не має чим їм заплатити, чи тому, що шахраї та чиновники розкрадають гроші, поки вони дійдуть до місця призначення? У цьому суспільстві держава є невід’ємною частиною машини експлуатації та знищення. Аборигени нічого не можуть сподіватися від подібних інституцій. Якщо вони хочуть бути вільними, то повинні здобути свободу своїми руками і своєю мужністю. Як це зробив вождь індіанців бора Катенере. Але не приносячи себе в жертву із-за сентиментальних причин, як зробив він. Борючись до самого кінця». Тоді як повторюючи собі ці фрази, які він записав у своєму щоденнику, Роджер просувався вперед у доброму ритмі, прорубуючи собі дорогу своїм мачете між ліанами, кущами, стовбурами й гіллям дерев, що перегороджували йому шлях, десь уже надвечір йому спала така думка: «Ми, ірландці, перебуваємо в такому самому становищі, як і вітото, бора, андуки та муйнани Путумайо. Колонізовані, експлуатовані і приречені завжди залишатися такими, якщо й далі віритимемо в закони, інституції та уряди Англії, віритимемо в те, що вони принесуть нам волю. Ніколи вони її нам не дадуть. Навіщо це імперії, яка нас колонізує, якщо вона не відчуватиме тиску, що примусить її піти на поступки? А такий тиск можна здійснювати лише за допомогою зброї». Ця ідея, яка протягом наступних днів, тижнів, місяців і років очищалася й зміцнювалася — що Ірландія, як і індіанці Путумайо, мусить боротися, якщо хоче здобути волю, — так заполонила йому розум протягом тих вісьмох годин, які тривала його подорож, аж він і думати перестав про те, що незабаром особисто познайомиться з начальником станції «Матансас» Армандо Нормандом.

Станція «Матансас» була розташована на березі річки Кагуйнарі, притоки Какет, й щоб добутися до неї, треба було вибратися нагору по крутосхилу, який сильна злива, що випала перед самим їхнім прибуттям, перетворила на потік грязюки. Лише індіанці-муйнани могли підійматися по ньому вгору, не падаючи. Інші ковзалися, скочувалися вниз, спиналися на ноги, покриті багном і синцями. На відкритому місці, теж захищеному частоколом із загострених угорі паль, кілька індіанців стали поливати подорожніх водою, щоб змити з них грязюку.

Начальника не було на місці. Він керував «набігом», намагаючись зловити кількох аборигенів, що втекли, яким, схоже, вдалося перетнути кордон із Колумбією, що був дуже близько. У «Матансасі» було п’ятеро барбадосців, і всі п’ятеро з великою повагою поставилися до «сеньйора консула», про чий приїзд і чию місію вони були досконально обізнані. Їх провели до осель, у яких вони мали жити. Роджера Кейсмента, Луїса Барнеса й Хуана Тісона оселили у великому будинку з дощок, накритому пальмовим листям, із заґратованими вікнами, де, як їм сказали, мешкав Норманд зі своїми жінками, коли вони перебували в «Матансасі». Але зазвичай він жив у «Китаї», невеличкому таборі за кілька кілометрів угору по річці, куди індіанцям не дозволялося наближатися. Начальник мешкав там, оточений своїми озброєними «розумниками», бо боявся стати жертвою замаху з боку колумбійців, які звинувачували його в тому, що він не шанує кордон і перетинає його під час своїх «набігів», щоб набирати собі працівників або ловити втікачів. Барбадосці розповіли, що Армандо Норманд завжди брав із собою жінок зі свого гарему, бо був дуже ревнивий.

У «Матансасі» були бора, андуки й муйнани, але не було вітото. Майже всі аборигени мали шрами від канчуків і понад десяток — тавро Компанії Арани на сідницях. «Кобила» стояла в центрі відкритого місця під деревом, покритим фурункулами та паразитарними рослинами, що їх називають лупунами, якому всі племена тієї місцевості поклонялися з шанобливим страхом.

У кімнаті, яка, безперечно, належала самому Нормандові, Роджер побачив пожовклі світлини дитячого личка господаря, диплом Лондонської школи бухгалтерів за 1903 рік і давніший диплом якоїсь середньої школи. Отже, сумніву не було: він навчався в Англії і здобув диплом бухгалтера.

Армандо Норманд повернувся в «Матансас», коли смеркалося. Крізь заґратоване вікно Роджер побачив, як він проминув його оселю, низенький, дрібний і майже такий самий хирлявий, як абориген, супроводжуваний «розумниками» з бандитськими пиками, що були озброєні «вінчестерами» та револьверами, й вісьмома чи десятьма жінками, закутаними в кушми або довгі амазонські сорочки без рукавів, і ввійшов до сусіднього будинку.

Протягом ночі Роджер прокидався кілька разів, переповнений болісною тривогою, думаючи про Ірландію. Його змагала ностальгія за батьківщиною. Він жив у ній так мало, а проте з плином часу відчував усе більшу й більшу солідарність із її долею та її стражданнями. Відтоді як він здобув можливість побачити з близької відстані хресну дорогу інших колонізованих народів, становище Ірландії стало йому боліти, як ніколи раніше. Він хотів якнайшвидше покінчити з цим усім, завершити свій звіт про ситуацію в Путумайо, передати його до Форін-Офісу й повернутися до Ірландії та працювати там, більше ні на що не відвертаючи увагу, разом зі своїми співвітчизниками-ідеалістами, що присвятили своє життя справі її визволення. Він надолужить згаяний час, стане іншою людиною в Ейре, навчатиметься, діятиме, писатиме й усіма йому доступними засобами намагатиметься переконати ірландців, щр коли вони люблять свободу, то повинні завоювати її в мужній і жертовній боротьбі.