У перші дні плавання втома й тривога перешкоджали йому працювати, він переглядав свої нотатки та зошити й накидаючи чернетки свого звіту. Він спав мало, його змагали кошмари. Нерідко підводився вночі з ліжка, виходив на палубу й милувався місяцем та зорями, якщо небо було погідне. На цьому кораблі подорожував управитель митниць Бразилії. Роджер запитав у нього, чи барбадосці можуть вийти на берегу будь-якому бразильському порту, звідки вони могли б перебратися до Манауса й там чекати його, щоб потім продовжити з ним свою подорож до Барбадосу. Бразильський чиновник запевнив його, що жодних перешкод цьому немає. Проте тривога Роджера не минала. Він боявся, аби не сталося чогось, що врятує Перуанську Амазонську компанію від будь-яких санкцій. Після того як він так зблизька побачив долю амазонських аборигенів, було вкрай необхідно, щоб весь світ довідався про неї і вжив заходів для виправлення становища.

Ще однією причиною його тривоги була Ірландія. Після того як він прийшов до висновку, що тільки рішучі дії, повстання можуть урятувати його батьківщину від «утрати душі» через колонізацію, як сталося з вітото, бора та іншими нещасними народами Путумайо, він горів від нетерпіння присвятити своє тіло і свою душу підготовці такого повстання, яке покінчить зі століттями рабства, в якому перебувала його країна.

У той день, коли «Ліберал» перетнув перуанський кордон — він уже плив по Яварі — і ввійшов на територію Бразилії, відчуття страху та небезпеки, яке непокоїло Роджера, зникло. Але незабаром вони увійдуть в Амазонку й по ній піднімуться на територію Перу, де, він був певен, його знову опанує тривога, ніби неминуче станеться якась непередбачена катастрофа, яка зірве його місію і зробить марними місяці, пер;, буті в Путумайо.

21 листопада 1910 року в бразильському порту Есперанца, на річці Яварі, Роджер висадив чотирнадцятьох барбадосців, дружин чотирьох із них і чотирьох дітей. Напередодні він зібрав їх і пояснив, на який ризик вони можуть себе наразити, якщо супроводжуватимуть його до Іквітоса. Поперше, Компанія, увійшовши в злочинну змову із суддями та поліцією, може зіпхнути на них відповідальність за всі свої злочини, а по-друге, вони можуть стати об’єктами тиску, образ і шантажу з метою примусити їх відмовитися від своїх свідчень, які звинувачують фірму Арани.

Чотирнадцятеро барбадосців погодилися з його планом висадитися в Есперанці і там сісти на перший корабель до Манауса, де, перебуваючи під захистом британського консульства, вони чекатимуть, поки Роджер підбере їх на «Атауальпу», корабель компанії «Бут-лайн», який ходить по маршруту Іквітос-Манаус-Пара. З цього останнього міста інший корабель доставить їх додому. Роджер дав їм чималий запас харчів, який купив для них, із посвідкою, що їхній проїзд буде оплачений британським урядом, та візитною карткою для британського консула в тому місті.

З ним до Іквітоса, крім Омаріно та Аредомі, продовжили подорож Джон Браун зі своєю дружиною й сином, Ларрі Кларк і Філіп Берті Лоренс також із двома малими дітьми.

Ці барбадосці мали забрати свої речі в Іквітосі й реалізувати чеки Компанії, які були дійсними лише в цьому місті.

Чотири дні подорожі, які їм іще залишалися, Роджер використав для впорядкування своїх паперів і підготовки меморандуму для перуанської влади.

25 листопада вони висадилися в Іквітосі. Британський консул містер Стірс знову наполіг, щоб Роджер оселився в його домі; І провів його до ближнього пансіону, де вони знайшли помешкання для барбадосців, Аредомі та Омаріно. Містер Стірс був неспокійний. У всьому Іквітосі панувала велика тривога, викликана звісткою, що скоро прибуває суддя Карлос А. Валькарсель, щоб розслідувати звинувачення Англії та Сполучених Штатів проти Компанії Хуліо Арани. Паніка охопила не лише службовців Перуанської Амазонської компанії, а й усіх жителів Іквітоса загалом, бо всі знали, що життя міста залежить від Компанії. До Роджера Кейсмента всі ставилися вкрай вороже, й консул порадив йому не виходити з дому самому, бо не виключено, що може відбутися замах на його життя.

Коли після вечері й традиційного келиха портвейну Роджер коротко розповів про те, що він бачив і чув у Путумайо, містер Стірс, який вислухав його дуже серйозно й мовчки, визнав за потрібне лише запитати його:

— Отже, там було так само жахливо, як у Конго Леопольда Другого?

— Боюся, навіть гірше, — відповів Роджер. — Хоч мені здається безсоромним визначати ієрархію між злочинами такого масштабу.

Під час його відсутності призначили нового префекта Іквітоса, сеньйора з Ліми на ім’я Естебан Сапата. На відміну від попереднього він не був службовцем Хуліо Арани. Від того часу, коли сюди прибув, він тримався на певній відстані від Пабло Сумаети та інших керівників Компанії. Він знав, що Роджер скоро прибуде, й чекав його з нетерпінням.

Зустріч із префектом відбулася наступного ранку і тривала більш як дві години. Естебан Сапата був чоловік молодий, дуже смаглявий, з вишуканими манерами. Попри спеку — він пітнів безперервно і знову й знову обтирав обличчя великою фіолетовою хусточкою — він не скидав сукняної камізельки. Він вислухав Роджера дуже уважно, іноді хмурячись, кілька разів уриваючи його, щоб попросити щось уточнити, й часто обурено вигукуючи: «Який жах! Чи ж таке можливо!» Кілька разів він пропонував йому склянку холодної води. Роджер розповів йому все, з великими подробицями, називаючи місця, цифри, зосереджуючи головну увагу на подіях і уникаючи коментарів, а в самому кінці завершив свою розповідь такими словами:

— Одне слово, сеньйоре префект, звинувачення журналіста Салданы Рока та сеньйора Гарденберга не були перебільшеннями. Навпаки, усе, що в Лондоні опублікував часопис «Труте», хоч і здається брехнею, проте перебуває ще далеко від повної істини.

Сапата тремтячим голосом, який, здавалося, звучав щиро, сказав, що йому соромно за Перу. Таке могло статися лише тому, що держава не дісталася до цих далеких територій, а тому там не існувало ані законів, ані жодної з інституцій. Але тепер уряд вирішив діяти. Тому його й прислали сюди. Тому сюди скоро прибуде й такий досвідчений і порядний суддя, як доктор Валькарсель. Сам президент Леґія хоче очистити честь Перу, поклавши край цим моторошним зловживанням. Так він і сказав, цими самими словами. Уряд Його Величності переконається в тому, що винні будуть покарані, а аборигени захищені, починаючи від сьогодні. Він запитав у Роджера Кейсмента, чи його звіт своєму уряду буде опублікований для широкого загалу. Коли той відповів, що спочатку його звіт буде використано для внутрішнього вжитку британського уряду й що, немає сумніву, надішлють також копію для перуанського уряду, щоб він сам вирішив, публікувати його чи ні, префект зітхнув із полегкістю.