Коли наступного ранку він спустився снідати, Армандо Норманд був уже там, сидячи біля столу, на якому лежали фрукти, шматки юкки, що, певно, замінювали хліб, і стояли філіжанки з кавою. Він і справді був низеньким і худим, з обличчям хлопчика, яке завчасно постаріло, і синім, нерухомим і твердим поглядом, який то з’являвся, то зникав під його миготливими повіками. Він був у чоботях, у синьому комбінезоні, білій сорочці, а поверх усього — у шкіряній куртці, з однієї з кишень якої визирали олівець і записник. За поясом у нього стримів револьвер.

Він розмовляв досконалою англійською мовою з дивним акцентом, і Роджер не зміг з’ясувати, з яких країв він походить. Спочатку він привітався з ним майже непомітним кивком, не промовивши жодного слова. На запитання про своє життя в Лондоні відповідав стримано, майже односкладовими словами, не став багато розводитися й про свою національність — «погодьмося на тому, що я перуанець» — і відповів із певною зарозумілістю, коли Роджер казав йому, що він та члени Комісії були вражені, побачивши, що у володіннях британської компанії до аборигенів ставляться так не по-людськи.

— Якби ви жили тут, то думали б інакше, — сухо коментував він без найменшого страху в голосі. Й після невеличкої паузи додав: — До тварин не можна ставитися, як до людських створінь. Якумама, ягуар, пума не розуміють логіки. Не розуміють її й дикуни. Не варто дивуватися, що чужоземців, які перебувають тут тимчасово, переконати в цьому не можна.

— Я жив двадцять років в Африці й не перетворився там на монстра, — сказав Кейсмент. — На відміну від вас, сеньйоре Норманд. Ваша слава супроводжує нас протягом усієї нашої подорожі. Жахіття, які розповідають про вас у Путумайо, не вкладаються в уяву. Ви це знаєте?

Армандо Норманд анітрохи не був схвильований. Дивлячись на нього, як і раніше, пустим і безвиразним поглядом, він обмежився тільки тим, що стенув плечима і сплюнув на підлогу.

— Ви дозволите мені поцікавитися, скількох чоловіків і жінок ви вбили? — несподівано запитав його Роджер.

— Стільки, скільки було треба, — відповів начальник «Матансаса», не змінивши тону й підводячись на ноги. — Пробачте. У мене справи.

Огида, яку Роджер відчував до цього чоловічка, була такою великою, що він вирішив не допитувати його особисто й доручив це завдання членам Комісії. Цей убивця розповість їм лише купу брехні. Він обмежився лише розпитуванням барбадосців і тих «розумників», які погодилися дати свідчення. Він допитував їх уранці й увечері, а протягом решти дня з більшою ретельністю опрацьовував ті відомості, які одержував із тих розмов. Щоранку він спускався до річки, занурювався у воду, робив кілька знімків і потім не припиняв працювати до самої ночі. На своє вузеньке ліжко він падав геть виснажений. Його сон був уривчастим і гарячковим. Він помічав, як худне з кожним днем.

Він був стомлений і пересичений. Як свого часу сталося з ним у певний момент у Конго, він став боятися, що моторошна низка злочинів, насильства та жахіть усякого виду та різновиду, які відкривалися йому щодня, вплине на його психічну рівновагу. Чи здоров’я його духу зможе вчинити опір цим щоденним жахіттям? Його пригнічувала думка про те, що в цивілізованій Англії мало хто повірить у те, що білі та метиси Путумайо можуть доходити до таких дикунських крайнощів у ставленні до людей. Він знову буде звинувачений у перебільшеннях й упередженнях, у тому, що він умисне підсилює трагізм ситуації, щоб надати своєму звіту більшого драматизму. І не тільки жорстоке ставлення до аборигенів утримувало його в стані глибокої пригніченості. А й той факт, що після того, як він бачив, чув і був свідком того, що тут відбувається, він уже ніколи не зможе з оптимізмом подивитися на життя, яким він жив у молодості.

Коли він довідався, що з «Матансаса» відбуває експедиція носіїв, які віднесуть каучук, зібраний за останні три місяці, на станцію «Межиріччя», а звідти в порт Пуерто-Перуано, щоб повантажити його на корабель і відправити за кордон, він повідомив товаришам, що супроводжуватиме її. Комісія могла залишитися тут, щоб завершити інспекцію та опитування. Його друзі були так само виснажені й пригнічені, як і він. Вони розповіли йому, що нахабні манери Армандо Норманда негайно змінилися, коли йому дали знати, що «сеньйор консул» дістав доручення приїхати й розслідувати жорстоке ставлення до аборигенів у Путумайо від самого сера Едварда Ґрея, канцлера Британської імперії, і що вбивці та кати, оскільки вони працюють у британській компанії, можуть бути віддані під суд в Англії. А надто в тому разі, якщо вони мають англійську національність або вдають, ніби її мають, що, схоже, стосується і його. Або їх можуть передати перуанському й колумбійському уряду, щоб вони судили їх тут. Після того як він це почув, Норманд став поводитися перед Комісією смиренно й послужливо. Він заперечував свої злочини й запевняв їх, що відтепер вони не повернуться до помилок минулого: аборигенів добре годуватимуть, лікуватимуть, коли вони захворіють, платитимуть їм за роботу й ставитимуться до них, як до людських створінь. Він поставив афішу посеред майдану, де написав усі ці обіцянки. Та витівка не мала ніякого глузду, бо аборигени, всі неписьменні, не могли нічого прочитати, як і більшість «розумників». Він виставив ту афішу для того, щоб її могли прочитати члени Комісії й ніхто більше.

Перехід пішки через сельву, від «Матансаса» до «Межиріччя», коли він супроводив вісімдесят аборигенів — бора, андуків і муйнанів, — які переносили на плечах каучук, зібраний людьми Армандо Норманда, стане одним із найстрахітливіших спогадів першої подорожі до Перу Роджера Кейсмента. Норманд не взяв на себе командування експедицією, а доручив його Неґретті, одному зі своїх заступників, метисові з домішкою індіанської крові, із золотими зубами, який не переставав длубатися в них паличкою і чий гучний голос примушував тремтіти, підстрибувати і поспішати з обличчями, спотвореними страхом, військо кістяків, покритих ранами, змережаних шрамами, серед яких були жінки й діти, що їм виповнилося лише по кілька років. Неґретті ніс рушницю на плечі, револьвер у кобурі й канчук за поясом. У той день, коли вони вирушили в дорогу, Роджер попросив Неґретті сфотографувати його й той погодився, сміючись. Але усмішка зникла з його обличчя, коли Роджер попередив його, показавши на канчук:

— Коли побачу, що ви шмагаєте аборигенів, я особисто передам вас поліції в Іквітосі.

Вираз обличчя в Неґретті був геть розгублений. Через якусь хвилину він промурмотів:

— Ви наділені якоюсь владою в Компанії?

— Я маю ту владу, якою мене наділив англійський уряд, щоб я міг розслідувати зловживання, які здійснюються в Путумайо. Вам, безперечно, відомо, що Перуанська Амазонська компанія, на яку ви працюєте, є компанією британською, чи не так?

Розгублений Неґретті зрештою відійшов геть. І Кейсмент більше не бачив, щоб він шмагав носіїв, він тільки покрикував на них, щоб вони поквапилися, або обкладав їх лайкою, коли вони ронили на землю шматки каучуку, які несли на плечах або на голові, бо їх змагала втома або вони спотикалися.