Надворі, либонь, смерклося, й у маленькій камері було майже поночі. Роджер зі свого ліжка бачив у сутінках силует шерифа, вузький і циліндричний, майже нерухомий. Він відчував, що той дихає глибоко, ніби засапаний і виснажений.

— У нього була плоскостопість, і його могли б не забрати на фронт, — сказав він монотонним голосом, але весь наповнений емоціями. — У першому мобілізаційному центрі, в Гастінґсі, коли йому перевірили ноги, його забракували. Але він із цим не змирився й пішов перевірятися до іншого центру. Він хотів потрапити на війну. Чи хто коли-небудь бачив подібне божевілля?.

— Він любив свою батьківщину, був патріотом, — тихо відповів йому Роджер Кейсмент. — Ви повинні пишатися своїм сином, шерифе.

— Яка мені користь із того, що він був героєм, якщо тепер він мертвий, — відказав тюремник похмурим голосом. — Він був єдиним, кого я мав у світі. А тепер я почуваюся так, ніби теж перестав існувати. Іноді я думаю, що перетворився на привид.

Роджерові здалося, що в темряві камери шериф застогнав. Але це могло бути й хибне враження. Роджер пригадав п’ятдесят трьох добровольців Ірландської бригади, що залишилися в Німеччині, в маленькому військовому таборі Цоссен, де капітан Роберт Монтейт навчав їх користуватися гвинтівками, кулеметами, тактикою та військовими маневрами, намагався підтримувати в них високу мораль, попри непевні обставини. І ті запитання, які він ставив перед собою тисячі разів, знову почали його мучити. Що ті хлопці подумали, коли він зник, не попрощавшись із ними, так само як і капітан Монтейт і сержант Бейлі? Що вони були зрадниками? Що після того, як втягли їх у цю зухвалу авантюру, самі вони роздумали й накивали п’ятами, а їх покинули в загорожі з колючого дроту, в руках німців і ненавидимих ірландськими полоненими Лімбурґа, які вважали їх перебіжчиками й людьми, що зрадили своїх товаришів, котрі полягли на полях Фландрії?

Він знову сказав собі, що його життя було постійною суперечністю, такою собі кривавою плутаниною, де істина його намірів і поведінки завжди залишалася внаслідок усіляких випадковостей або його власного невміння чи дурості затемненою, спотвореною, переінакшеною і перебріханою. Ті п’ятдесят три патріоти, чисті ідеалісти, в яких стало мужності протиставити себе двом тисячам із лишком своїх співвітчизників, ув’язнених у німецькому таборі для військовополонених Лімбурґ, і записатися до Ірландської бригади, щоб битися в союзі з німецьким військом, «але не в його складі» за незалежність Ірландії, ніколи не знатимуть, яку титанічну боротьбу довелося йому витримати з вищим німецьким командуванням, щоб не дозволити їм відправити їх до Ірландії разом із допомогою у двадцять тисяч рушниць, яку вони надіслали «Добровольцям» для повстання на Святому тижні.

— Я несу відповідальність за цих п’ятдесят трьох бійців Бригади, — сказав Роджер капітанові Рудольфові Надольни, якому було доручено наглядати за ірландськими справами у військовому керівництві Берліна. — Я переконав їх дезертирувати з британського війська. З погляду англійського закону вони зрадники. Їх негайно повісили б, якби Королівський флот перехопив їх на морі. А це сталося б неминуче, якби повстання відбулося без підтримки з боку німецького війська. Я не можу послати на смерть і ганьбу цих своїх співвітчизників. Вони не вирушать до Ірландії з двадцятьма тисячами рушниць.

Це було нелегко. Капітан Надольни та офіцери вищого командування німецької армії спробували переконати його, вдавшись до шантажу.

— Гаразд, у такому разі ми негайно сконтактуємося з керівниками ірландських «Добровольців» у Дубліні та в Сполучених Штатах і повідомимо їх, що через той опір, який містер Роджер Кейсмент чинить повстанню, німецький уряд вирішив не надсилати двадцять тисяч рушниць і п’ять мільйонів набоїв.

Він мусив дискутувати, вести переговори, пояснювати, завжди зберігаючи спокій. Роджер Кейсмент не чинив опір повстанню, він лише був переконаний, що «Добровольці» та «Народне військо» підуть на самогубство, виступивши збройно проти Британської імперії, якщо субмарини, цепеліни та командування кайзера не відвернуть збройні сили британців і не перешкодять їм брутально роздушити повсталих, відсунувши в такий спосіб хтозна на скільки років проголошення ірландської незалежності. Двадцять тисяч рушниць, звичайно ж, будуть неоціненною допомогою. Він сам готовий вирушити разом із цією зброєю до Ірландії і пояснити Томові Кларку, Патрикові Пірсу, Джозефові Планкету та іншим лідерам «Добровольців» причини, з яких, на його думку, повстання треба відкласти.

Зрештою він домігся свого. Корабель «Ауд» зі зброєю відплив, а Роджер, Монтейт і Бейлі також відпливли на підводному човні до Ірландії. Але п’ятдесят три солдати Бригади залишилися в Цоссені, нічого не розуміючи, безперечно запитуючи себе, чому ці брехуни подалися воювати за Ірландію, а їх залишили тут, після того як їх стільки тренували для битви, до якої тепер не допустили без будь-якого пояснення.

— Коли малий народився, його мати втекла й покинула нас удвох, — несподівано почувся голос шерифа, й Роджер стрепенувся на своєму ліжку. — Я більше ніколи нічого не чув про неї. Тож мені довелося бути для дитини не тільки батьком, а й матір’ю. Його справжню матір звали Гортензія, й вона була наполовину божевільна.

У камері тепер була цілковита темрява. Роджер уже не бачив силуету тюремника. Його голос лунав дуже близько й більше нагадував скавучання тварини, ніж людську балачку.

— У перші роки майже всю свою платню я віддавав жінці, яка годувала його грудьми й доглядала, — провадив шериф. — Увесь свій вільний час я проводив із ним. Він завжди був дитиною слухняною й милою. Ніколи не наслідував тих хлопців, які вдаються до диявольських витівок, крадуть, напиваються й доводять батьків до сказу. Він навчався кравецького ремесла, його майстер завжди був про нього високої думки. Він міг би зробити добру кар’єру, якби йому не забандюрилося завербуватися до війська, попри свою плоскостопість.

Роджер Кейсмент не знав, що йому сказати. Він співчував стражданню шерифа, йому хотілося б утішити його, але які слова могли б полегшити тваринний біль цього нещасного чоловіка? Він хотів запитати, як його звуть і як звали його покійного сина, в такий спосіб він відчув би їх ближче до себе, але він не наважився урвати його.

— Я одержав від нього два листи, — провадив шериф. — Один надійшов тоді, коли його муштрували. Він писав, що йому подобається жити в таборі й що коли війна закінчиться, то він, можливо, залишиться служити у війську. Його другий лист був зовсім інакший. Багато абзаців цензор замазав чорним чорнилом. Він не скаржився, не нарікав, але була якась гіркота, майже страх у тому, що він писав. Після того я не одержав більше від нього жодної звістки. Аж поки надійшов лист співчуття від війська, в якому повідомляли про його смерть. Мовляв, він загинув смертю героя, в битві під Лоосом. То, певно, якесь мало кому відоме село.