— Я думав накласти на себе руки, — знову примусив його здригнутися голос шерифа. — Алекс був єдиною причиною, яка заохочувала мене жити. У мене більше немає родичів. Немає і друзів. Є лише знайомі. Моє життя було моїм сином. Навіщо мені перебувати на цьому світі без нього?

— Мені знайоме це почуття, шерифе, — промурмотів Роджер Кейсмент. — Але попри все, життя має і свої прекрасні сторони. Ви ще знайдете й інші стимули жити. Ви ще чоловік молодий.

— Мені сорок сім років, проте я здаюся багато старшим, — не погодився з ним тюремник. — Якщо я не вкоротив собі віку, то лише з релігійних причин. Моя віра це забороняє. Але не виключено, що я це зроблю. Якщо не зможу подолати цей смуток, це відчуття порожнечі, коли для мене вже нічого не матиме значення, то я заподію собі смерть. Людина має жити тільки тоді, коли відчуває, що життя того варте. Якщо вона цього не відчуває, то їй жити не слід.

Він говорив без драматизму, зі спокійною серйозністю. Потім знову замовк, і тиша більше не порушувалася нічим. Роджер Кейсмент став дослухатися. Йому вчулося, що звідкись іззовні долинає мелодія пісні. Яку, схоже, виконував хор. Але звуки були такими приглушеними й такими далекими, що він не зміг упізнати ані слова, ані мелодію.

Чому вожді повстання не хотіли, щоб він приїхав до Ірландії, і звернулися з проханням до німецьких властей, щоб він залишився в Берліні, наділений безглуздим титулом «посла» від націоналістичних ірландських організацій? Він читав листи, читав і перечитував фрази, які його стосувалися. Капітан Монтейт бачив причину в тому, що «Добровольці» та ІРБ знали: Роджер налаштований проти повстання, якщо водночас не відбудеться масштабної німецької акції, яка паралізувала б британську армію та Королівський військовоморський флот. Але чому вони не сказали цього йому прямо? Чому повідомили про своє рішення через представників німецької влади? Можливо, вони не довіряли йому? Вважали, що він більше не заслуговує на довіру? Можливо, повірили тим дурним і безглуздим чуткам, які умисне поширював англійський уряд про те, що він нібито є британським шпигуном. Він анітрохи не переймався тими плітками, завжди сподівався на те, що його друзі й товариші зрозуміють: ідеться про отруйні операції британської служби безпеки з метою поширити підозри та спричинити розкол у стані націоналістів. Можливо, деякі з його товаришів дозволили себе обманути цими хитрощами колонізатора. Що ж, тепер вони, думаю, вже переконалися, що Роджер Кейсмент залишився відданим борцем за справу незалежності Ірландії. Але хіба мало з тих людей, що переконалися в його вірності їхній спільній справі, розстріляні в Кілменгемській в’язниці? Яку вагу має для нього розуміння мерців?

Він почув, що тюремник підвівся на ноги й рушив до дверей камери. Його кроки були стишеними і млявими, так ніби він волочив ноги. Дійшовши до дверей, він сказав:

— Я вчинив неправильно. Порушив регламент. Нікому не дозволено розмовляти з вами, а тим більше мені, шерифові. Але я прийшов тому, що більше не міг. Якби я ні з ким не поговорив, то щось вибухнуло б у моїй голові або в моєму серці.

— Я радий, що ви прийшли, шерифе, — прошепотів Кейсмент. — У моєму становищі поговорити з ким завгодно — велика полегкість. Мене засмучує тільки те, що я не можу втішити вас у смерті вашого сина.

Тюремник пробурчав щось подібне до слів прощання. Відчинив двері камери й вийшов. Іззовні почувся скрегіт ключа, яким він їх замкнув. Темрява знову стала непроникною. Роджер перекинувся на бік, заплющив очі й спробував заснути, але він знав, що сон не прийде до нього й цієї ночі і що години, які залишаються йому до світанку, тягтимуться дуже повільно, таке собі нескінченне чекання.

Він пригадав фразу тюремника: «Я певен, що Алекс помер невинним». Бідолашний хлопець. Дожити до дев’ятнадцяти або двадцяти років, не спізнавши тієї втіхи, того лихоманкового зомління, коли завмирає все, що тебе оточує, і приходить миттєва вічність, яка триває лише доти, доки з тебе вивергається сім’я, але така інтенсивна, така глибока, що напружує до краю всі фібри твого тіла й наповнює нестерпно солодким відчуттям усі шпарини твоєї душі. Він також міг би померти невинним, якби замість того, щоб податися до Африки у свої двадцять років, залишився працювати в Ліверпулі, на пароплавній лінії «Елдер Демпстер». Його сором’язливість у стосунках із жінками була такою самою — а може, навіть гіршою, — яку переживав юнак із пласкими ступнями на ім’я Алекс Стейсі. Він пригадав, як жартували з нього його сестри в перших, а надто Ґертруда, його люба Джі, коли хотіли примусити його почервоніти. Досить було сказати йому: «Ти бачив, як дивиться на тебе Дороті?», «А ти звернув увагу на те, як Маліна завжди намагається сісти поруч тебе на пікніках?», «Тобі це подобається, кузене», «А вона теж подобається тобі?» Він губив невимушеність і починав щось белькотіти, затинатися, говорити дурниці, аж поки Джі та її подруги, помираючи зо сміху, заспокоювали його: «То був жарт, заспокойся».

А втім, від самого молодого віку він мав загострене почуття естетичного, полюбляв оцінювати красу тіл і красу облич, споглядаючи із захватом і радістю гармонійний силует, жваві й сміхотливі очі, витончений стан, досконалі м’язи хижих тварин на волі, які свідчили про їхню неусвідомлену силу. Коли до нього дійшло, що краса, яка хвилювала його більше, наповнюючи неспокоєм і тривогою, відчуттям того, що він переступає через заборонену межу, була красою не дівчат, а хлопців? У Африці. Перш ніж він ступив ногою на африканський материк, його пуританське виховання, строго традиційні й консервативні звичаї його родичів по батьківській і материнській лініях утримували в зародковому стані будь-який симптом подібного виду, відповідно до середовища, в якому навіть підозра про сексуальний потяг між особами однієї статі вважалася огидним збоченням, що засуджувалося законом і релігією як злочин і гріх, який не має ані виправдання, ані пом’якшувальних обставин. У Маґерінтемплі, провінція Антрим, у будинку дядька-діда Джона, у Ліверпулі, серед своїх дядьків і кузин, фотографія була тим єдиним, на чому дозволялося йому милуватися — лише очима й розумом — стрункими та гарними чоловічими тілами, обманюючи самого себе тим виправданням, що його потяг має суто естетичну природу.

Африка, цей жорстокий, але прекрасний континент, із його неймовірними стражданнями, була також землею свободи, де люди, хоч нерідко й терпіли великі знущання, але разом із тим могли вільно виражати свої пристрасті, фантазії, бажання, інстинкти та мрії, не знаючи тих вуздечок та забобонів, які у Великій Британії душили втіху. Він пригадав той задушливий день у Бомі, коли сонце висіло в зеніті й коли там не було навіть села, а лише кілька осель. Задихаючись і відчуваючи, що його тіло дихає вогнем, він пішов скупатися у струмку, який там протікав, і перед тим як його води вливалися в річку Конго, вони утворювали невеличкі лагуни між скелями, з водоспадами, що дзюркотіли між височенними манґо, кокосовими пальмами, баобабами та велетенською папороттю. Там уже купалися двоє юнаків із племені баконґо, голі, як і він. Хоч вони й не розмовляли англійською мовою, проте відповіли на його привітання широкими усмішками. Здавалося, вони грають у якусь гру, але незабаром Роджер помітив, що вони ловлять рибу голими руками. Їхнє збудження та сміх пояснювалися тими труднощами, які вони долали, намагаючись схопити метких рибок, які прослизали в них між пальцями. Один із двох хлопців був надзвичайно гарним. Він мав довге гармонійне із синім полиском тіло, глибокі осяйні очі й рухався у воді, мов риба. Коли він рухався, то його м’язи, руки, його спина і стегна виблискували краплями води, що скочувалися з його шкіри, яка здавалася прозорою. На чорному обличчі, розмальованому геометричним татуюванням, крізь яке осяйними іскрами бризкали очі, зблискували дуже білі зуби. Коли нарешті вони спіймали рибину, другий хлопець вистрибнув зі струмка на берег, де, як здалося Роджерові, почав обрізати й чистити свою здобич та готувати вогонь. Той, що залишився у воді, подивився Роджерові у вічі й усміхнувся йому. Роджер, відчувши щось подібне до лихоманки, поплив до нього, теж йому всміхаючись. Коли опинився поруч із ним, то не знав що робити. Йому було соромно, ніяково, й водночас він почував якесь неземне щастя.

— Шкода, що ти мене не розумієш, — почув він власний голос. — Я хотів би сфотографувати тебе. Хотів би поговорити з тобою. Хотів би, щоб ми стали друзями.

І тут він убачив, що хлопець, відштовхуючись руками й ногами, подолав відстань, що розділяла їх. Тепер він був так близько від нього, що їхні тіла майже торкалися. І Роджер відчув, як чужі руки стали обмацувати йому живіт, погладжувати шкіру, а потім доторкнулися до прутня, який щойно набубнявів та виструнчився, і почали пестити його. У темряві своєї камери він зітхнув, наповнений бажанням і болісною тривогою. Заплющивши очі, спробував відродити в пам’яті ту сцену, яка відбулася багато років тому: подив, неймовірне збудження, яке, проте, не затьмарило його страх і побоювання, його тіло, що обняло тіло хлопця, чий тугий прутень також уперся йому в ноги й живіт.

То було вперше, коли він кохався, якщо це можна було назвати коханням, пережити те збудження й випорснути своє сім’я у воді на хлопця, який пестив його прутня і, безперечно, теж вилив своє сім’я йому на тіло, хоч Роджер цього й не помітив. Коли він вийшов із води й одягся, двоє баконґо запросили його покуштувати рибу, яку вони закоптили на маленькому вогні на березі лагуни, що її утворив струмок.

Як йому було потім соромно! Протягом решти дня він ходив наче оглушений, переживаючи каяття, перемішане з іскрами щастя, усвідомлення того, що він переступив через поріг в’язниці й досяг свободи, до якої завжди потай прагнув, ніколи не наважуючись шукати її. Чи відчував він докори сумління, чи обіцяв собі виправитися? Так, так. Він обіцяв. Він обіцяв собі самому, ім’ям своєї честі, ім’ям своєї матері, своєї релігії, що таке ніколи з ним не повториться, добре знаючи, що він бреше, що тепер, коли він покуштував заборонений плід, відчувши, як усе його єство перетворилося на потрясіння та смолоскип, він уже не зможе перешкодити, щоб таке не повторилося. То був єдиний або один із надзвичайно рідкісних випадків, коли насолода не коштувала йому грошей. Чи плата його швидкоплинним коханцям, які втішали його протягом кількох хвилин або кількох годин, звільняла його від тих докорів сумління, які спочатку навідували його після таких пригод? Можливо. У такий спосіб ніби обертається на комерційну оборудку — ти мені даєш свій рот і свій пеніс, а я тобі даю свій язик, свою дірку в гепі й кілька фунтів стерлінгів — кожна з таких швидкоплинних зустрічей, у парках, на темних перехрестях, у публічних лазнях, на станціях, у брудних готелях або прямо посеред вулиці — «як собаки», — подумав він, — з чоловіками, з якими часто він міг порозумітися лише жестами і знаками, бо вони не розмовляли його мовою, тому ці акти були позбавлені будь-якої моральної значущості й перетворювалися на простий обмін, так само нейтральний, як, скажімо, купівля морозива або пачки сигарет. То була втіха, а не любов. Він навчився втішатися, але не навчився ані любити, ані кохати. Кілька разів у Африці, в Бразилії, в Іквітосі, в Лондоні, Белфасті або в Дубліні після особливо палкої зустрічі до пригоди додавалося якесь почуття, й він казав собі: «Я закохався». Але то була помилка: він не закохався жодного разу. Навіть у своїх стосунках з Ейвіндом Адлером Кристенсеном, до якого він прихилився, але не як коханець, а либонь, як старший брат або батько. Лихо, та й годі. Навіть на цьому терені його життя було повним крахом. Безліч випадкових коханців — десятки, а може, й сотні, — і жодних взаємин, які можна б назвати коханням. Чистий секс, поквапний і тваринний.