— Доброго вечора, інспекторе.

— Я маю сказати вам кілька слів, — відповів на це Попіль, аж ніяк не схожий на Луї Журдана.

— Нічого, якщо я буду працювати, поки ми розмовлятимемо?

— Нічого.

— Тоді ходімо.

І Ганнібал покотив візок по коридору, коліщатко клацало тепер голосніше. Певне, проблема з підшипником. Попіль потримав прочинені двері лабораторії.

Як Ганнібал і думав, численні рани в грудях, спричинені кулями стрільців в’язниці Фресне, майже висушили тіло. Воно вже годилося для трупного контейнера. Процедура могла почекати, але Ганнібалові кортіло дізнатися, чи в трупній кімнаті Попіль втратить останні залишки своєї схожості на актора Журдана, чи вплине тамтешня обстановка на його свіжий вигляд.

У прилеглу до лабораторії голу кімнату з цементною долівкою вели подвійні двері з гумовим ущільнювачем. Круглий контейнер із формаліном, діаметром дванадцять футів, накривався цинковою лядою. В ляді було кілька люків на довгих горизонтальних завісах. У кутку кімнати у кремаційній печі догорав мотлох дня, сьогодні це були різноманітні вуха.

Над контейнером висів ланцюговий коловорот. Помічені прив’язаними до них номерками трупи, кожний у ланцюговій упряжі, були причеплені до балки по діаметру контейнера. Зі стіни стирчав великий вентилятор із запилюженими лопатями. Ганнібал його ввімкнув і відчинив важкий металевий люк контейнера. Підтягнув тіло, надів на нього упряж, гойднув лебідку, і перекинутий через борт труп занурився у формалін.

— Ви приїхали з ним із Фресне? — запитав Ганнібал під булькотіння рідини.

— Так.

— Ви були присутні на екзекуції?

— Так.

— Навіщо, інспекторе?

— Я його заарештовував. Якщо я його довів до того місця, я мушу і сам там бути.

— Це питання совісті, інспекторе?

— Смерть є наслідком того, що я зробив. Я вірю в наслідки. Ви обіцяли лауданум Луї Фера?

— Лауданум продається легально.

— Але не завжди легально призначається.

— Це звичайна практика з приреченими, в обмін на тіло. Я певен, ви це самі знаєте.

— Знаю. Але не давайте йому наркотик.

— Фера один із ваших? Ви хочете, щоб він був тверезий?

— Так.

— Ви хочете, щоб він відчув усі наслідки, інспекторе? Либонь, ви попросите, щоб Мсьє де Парі зняв накривку зі своєї гільйотини, щоб Фера тверезими очима побачив лезо?

— Мої причини — це мої причини. Від вас лиш вимагається, щоб ви не давали йому лауданум. Якщо я побачу, що він під наркотиком, ви ніколи не отримаєте лікарської ліцензії у Франції: розгляньте таку можливість тверезо.

Ганнібал упевнився, що кімната не справила враження на Попіля. Інспекторські навички в ньому переважали все інше.

Попіль промовив, одвернувшись від Ганнібала:

— Це була б ганьба, а ви такий талановитий. Я радію з ваших успіхів. Ви робите щасливою вашу сім’ю… вона… пишається вами. На добраніч.

— Добраніч, інспекторе. Дякую за квитки в оперу.

Вечір у Парижі. Тихий дощ, блискуча бруківка. Крамарі замикають свої магазини на ніч, женуть дощову воду до ринв, скручених з обривків килимів. Маленький «двірник» на лобовому склі шкільного фургона був вакуумного типу, його робота залежала від розрідження у впускному колекторі, тож Ганнібалові, щоб очистити шибку, доводилося не раз скидати газ у короткій поїздці до в’язниці Санте.

Він заїжджав у ворота задом, холодний дощ падав йому за комір, коли він висунув голову з бокового вікна, щоб краще бачити, куди здає, охоронець не вийшов із будки, щоб його спрямувати.

У головному коридорі Санте асистент Мсьє де Парі поманив його до кімнати з машиною. На ньому був цератовий фартух, а на додачу й чохол із такого ж краму прикривав його новий дербі-капелюх. Він встановив щиток перед своїм робочим місцем проти ножа, щоб захистити собі черевики і манжети.

Довга, вистелена цинком плетена корзина, готова скоро прийняти тіло, стояла поряд із гільйотиною.

— Щоб не було ніяких мішків, це наказ начальника тюрми, — сказав він. — Заберете корзину, а потім повернете. Чи ввійде вона в машину?

— Так.

— Може, поміряти?

— Ні.

— Та дійсно, якось його притулите комплектом. Голову засунемо йому під пахву. Всі тут, вони в сусідній кімнаті.

У побіленій кімнаті з високими ґратчастими вікнами лежав на каталці Луї Фера, прив’язаний до баскулі — дошки, на якій кладуть під гільйотину. Зверху на нього падало жорстке світло потужних ламп. У його руці стирчала голка крапельниці.

Над ним стояв і щось стиха говорив, притіняючи очі Фера від різкого світла своєю рукою, інспектор Попіль. Тюремний лікар приладнав крапельницю і пустив трохи прозорої рідини.

Попіль не підняв очей, коли в кімнату ввійшов Ганнібал.

— Пригадайте, Луї, — говорив Попіль. — Я хочу, щоб ви пригадали.

Луї одразу зауважив появу Ганнібала і скосив на нього очі. Лише тоді його помітив Попіль і підняв руку у застережливому жесті, щоб той не підходив ближче. Інспектор впритул нахилився до мокрого від поту обличчя Луї Фера.