— Скажіть мені.

— Я поклав тіло Сендрін у два мішки. Я зважив їх на пружних терезах, і рими полилися…

— Забудьте Сендрін, Луї. Пригадайте. Хто виказав Клаусу Барб’є, [101] де переховують дітей, котрих він потім відправив на Схід? Я хочу, щоб ви пригадали.

— Я спитав у Сендрін, я їй сказав: «Просто доторкнися…» Але вона сміялася з мене, і вірші полилися.

— Ні. Не Сендрін, — перебив його Попіль. — Хто виказав нацистам дітей?

— Я не можу думати про нестерпне.

— Тільки раз перетерпіти, і ви пригадаєте.

Медик додав ще трохи ліків у вену Луї і розтирав йому руку, щоб вони швидше всотувалися.

— Луї, ви мусите пригадати. Клаус Барб’є відправив дітей до Аушвіцу. [102] Хто виказав йому, де їх переховували? Це ви сказали йому?

Лице Луї було сірим.

— Мене заарештувало гестапо за підробку продуктових карток, — промовив він. — Коли вони зламали мені пальці, я здав їм Парду… Парду знав, де ховалися сироти. Взамін за них він зберіг собі голову на плечах і цілі пальці. Зараз він — мер Трен-ля-Форе. Я все бачив, але не міг допомогти. Вони дивилися на мене через задній борт машини.

— Парду, — повторив Попіль. — Дякую вам, Луї. Попіль вже одвернувся, та тут Фера покликав його:

— Інспекторе?

— Що, Луї?

— Коли нацисти кидали дітей у вантажівку, де в цей час була наша поліція?

Попіль заплющив очі на хвильку, потім кивнув наглядачеві, і той відчинив двері до гільйотинної кімнати. Ганнібал побачив священика і Мсьє де Парі, котрі стояли обабіч машини. Асистент ката зняв ланцюжок з хрестиком із шиї приреченого і вклав його йому в прив’язану до тіла руку. Луї кинув погляд на Ганнібала. Підвів голову й розкрив рота. Ганнібал підступив до нього впритул, і Попіль не зробив спроби його зупинити.

— Куди віддати гроші, Луї?

— У Сен-Сульпіс. [103] Не в ящик для бідних, а в ящик для душ у Чистилищі. Де наркотик?

— Я ж обіцяв.

У Ганнібала в піджачній кишені лежала пляшечка зі слабеньким розчином опіуму.

Наглядач і помічник ката одностайно відвернулись. Попіль не відвів очей. Ганнібал притулив пляшечку до губ Луї, і той лигнув усе разом. Тоді мотнув головою в бік своєї руки і знову розтулив губи. Ганнібал встиг покласти йому до рота ланцюжок із розп’яттям, перш ніж вони повезли його під ніж.

Ганнібал бачив, що на душі в Луї таки полегшало. Каталка підстрибнула на порозі гільйотинної кімнати, і наглядач зачинив двері.

— Він хотів, щоб його хрестик залишився не ближче до серця, а в його голові, — промовив Попіль. — Ви знали, чого він хотів, чи не так? Що вас так пов’язало з Луї?

— Спільна цікавість до того, де була поліція, коли нацисти вантажили дітей у машини. Ось що нас пов’язало.

Попіль його мало не вдарив. Утримався. Захлопнув свій нотатник і вийшов з кімнати.

Ганнібал тут же звернувся до лікаря:

— Докторе, що це за субстанція?

— Суміш тіопенталу натрію і ще двох снодійних. Її використовують на допитах у Сюрте. [104] Іноді допомагає вивільнити заблоковані спогади. У приречених.

— Тоді ми мусимо враховувати присутність цього компоненту в лабораторних аналізах крові. Можу я отримати рецепт?

Лікар вручив йому пляшечку.

— Формула і дозування на етикетці.

З сусідньої кімнати почулося важке «гуп».

— Я радив би вам трохи зачекати, — сказав лікар. — Нехай Луї заспокоїться.

Ганнібал лежав на низькому ліжку в своїй мансарді. Полум’я свічок мерехтіло на обличчях, які він замальовував зі своїх сновидінь, тіні вигравали на черепі гібона. Він задивився в порожні очниці мавпи і, закусивши собі нижню губу, імітував гібонові ікла. Поруч із ним стояв заводний грамофон з рупором у формі лілеї. У руці в нього стирчала голка, у шприці був той коктейль, що використовувався на допиті Луї Фера.

— Міша, Міша, я йду. Вогонь на платті його матері, офірні свічки перед Святою Жанною. Голос сторожа: «Вже час».

Він увімкнув грамофон і опустив на платівку, на якій були записані дитячі пісні, важке вирло з товстою голкою.

Платівка була подряпана, звук жерстяний і кволий, але він його вразив.

Він втопив плунжер шприца на чверть дюйма, і розчин обпік йому вену. Він потер собі руку, щоб ліки швидше всотувалися. Блимали свічки, Ганнібал не відривав погляду від намальованих облич людей із його марень і намагався примусити їх ворушити губами. Може, вони спершу заспівають, а потім назвуть свої імена. Ганнібал сам почав співати, щоб спонукати до співу їх.