— Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї — в неї, а не в когось іншого?

Джулію, схоже, здивувало таке припущення.

— Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.

Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.

Він сказав, зітхнувши:

— Дякую вам, міс Симонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.

— Стережіться її пазурів, — застерегла його Джулія. — Вона татарка!

Кредок, у супроводі Флетчера, знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.

Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.

— Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують — порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому, але це не так! Ви прийшов мене мучити, примусити, щоб я говорити, але я нічого вам не скажу. Можете відривати мені нігті, припалювати шкіру сірниками — та ви й на гірше здатні. Але я нічого не казати, ви мене чуєте? Я нічого вам не казати — не казати нічого. Можете послати мене назад, до мого концентраційного табору — мені байдуже.

Кредок подивився на неї замисленим поглядом, обираючи найкращу стратегію для атаки. Нарешті зітхнув і сказав:

— Ну, гаразд, тоді вдягайте капелюшок і пальто.

— Навіщо? — запитала збита з пантелику Міці.

— Надівайте свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?

— Сер! — сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.

— Але я не хочу туди йти! — заверещала Міці, відступаючи від нього.

— У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.

— Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.

Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.

— Що ви хотіти знати? — запитала вона похмуро.

— Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.

— Ви дуже добре знати, що тут було.

— Я хочу почути вашу розповідь.

— Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка — і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати — знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб'ють.

— Але ж вас не вбили, чи не так?

— Ні, — неохоче погодилася Міці.

— Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.

— Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, — але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.

— Дідько з нею, з місіс Геймс.

— Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?

— Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.

— Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо — але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.

— Ви збіса передбачливі.

— А потім раптом чути постріли. Я думати: «Почалося». Я бігти через їдальню — там інші двері, не відчиняються. Я стояти хвилину і слухати, а тоді лунати ще один постріл і щось гупати, там, у холі, і я обертати ручку дверей, але вона замкнена ззовні. Я спіймана там, наче миша в пастці. І я божеволіти від страху. Я верещати та верещати і гупати у двері. І нарешті — нарешті — вони обертати ключ у дверях і випускати мене звідти. І тоді я приносити свічки, багато, багато свічок — потім світло, і я бачити кров — кров! Ох, Gott in Himme [1] , я бачити кров! То не вперше переді мною кров. Мій маленький братик — я бачу, як його вбивати в мене на очах, — я бачити кров на вулицях — люди падати постріляні, вмирати — я…