Хто ж залишався? Сусідів, подумав Флетчер, також треба виключити. Він не бачив, як вони знайшли б можливість змазати й підготувати двері. Тож залишалися тільки Патрик та Джулія Симонси, Філіпа Геймс та, можливо, Дора Баннер. Молоді Симонси були в Мілчестері. Філіпа Геймс була на роботі. Сержант Флетчер мав повну волю шукати в цьому домі будь-які таємниці. Але дім здавався йому неймовірно невинним. Флетчер, який добре розумівся на електриці, не знайшов нічого підозрілого ані в сполученні дротів, ані в інших елементах електричного приладдя, нічого такого, що пояснило б, чому згоріла пробка й погасло світло. Здійснивши швидкий огляд спалень, він виявив там нормальність, що майже роздратувала його. У кімнаті Філіпи Геймс він побачив фотографії малого хлопця із серйозними очима, давніше фото того самого хлопця, купку шкільних листів, одну або дві театральні програми. У кімнаті Джулії знайшов повну шухляду фотографій, знятих на півдні Франції. Фотографії в купальних костюмах, фотографії вілли посеред мімоз. Патрик зберігав кілька різдвяних сувенірів. Дора Баннер мала у своєму розпорядженні кілька особистих речей, і вони здавалися достатньо невинними.

А проте, подумав Флетчер, хтось у цьому домі змастив ті двері.

Його думки урвалися, коли під сходами почулися чиїсь кроки. Він швидко піднявся на майданчик сходів, подивився вниз.

Через хол переходила місіс Светенгем. У руці в неї був кошик. Вона зазирнула до вітальні, перетнула хол і ввійшла до їдальні. Вона вийшла звідти, але вже без кошика.

Якесь шарудіння з боку Флетчера, дошка, що несподівано заскрипіла під його ногами, привернула її увагу, і вона підвела голову вгору.

— Це ви, міс Блеклок?

— Ні, місіс Светенгем, це я, — сказав Флетчер. Місіс Светенгем перелякано зойкнула.

— Ой! Як ви мене налякали! Я думала, ще один грабіжник. Флетчер зійшов сходами вниз.

— Не схоже, щоб цей дім був добре захищений від грабіжників, — сказав він. — Невже тут кожен може заходити й виходити, як і коли йому заманеться?

— Я принесла кілька плодів айви, — пояснила місіс Светенгем. — Міс Блеклок хоче приготувати желе з айви, а власного дерева айви в неї нема. Я залишила їх у їдальні.

Потім вона посміхнулася.

— О, я бачу, ви думаєте про те, як я змогла потрапити в дім? Я просто увійшла крізь бічні двері. Ми всі заходимо до сусідських будинків, сержанте. У нас ніхто не замикає двері доти, доки не споночіє. Адже було б так незручно, якби ти приніс якісь речі сусідові й не міг їх йому залишити. Це вже не ті давні часи, коли ти міг подзвонити у двері, і служник завжди виходив відчинити тобі. — Місіс Светенгем зітхнула. — В Індії, я пам'ятаю, ми мали вісімнадцять слуг — вісімнадцять. Не рахуючи няні. Це мені просто так пригадалося. А вдома, коли я була дівчиною, ми мали троє слуг — хоч мати вважала ознакою великої вбогості той факт, що ми не могли дозволити собі кухарку. Мушу сказати, життя здається мені сьогодні дуже дивним, сержанте, хоч і знаю, що нарікати не повинна. Шахтарям живеться набагато важче, вони хворіють на псітикосис (ця хвороба нібито від птахів передається?), і тоді їм доводиться кидати шахти й найматися садівниками, хоч вони й неспроможні відрізнити бур'ян від шпинату.

Вона додала, прямуючи до дверей:

— Мені не слід затримувати вас. Певно, ви дуже зайняті. Більш нічого тут не станеться, еге ж?

— А чому щось має статися, місіс Светенгем?

— Я просто подумала про це, побачивши вас тут. Подумала, чи не йдеться про банду? Ви скажете міс Блеклок, що я принесла айви, гаразд?

Місіс Светенгем пішла. Флетчер почув себе як чоловік, котрий зробив несподіване відкриття. Він думав — і думав хибно, як тепер зрозумів — що двері змастив хтось із тих людей, які живуть у домі. Тепер він бачив, що помиляється. Хто завгодно мусив лише зачекати, поки Міці поїде автобусом, а Летиція Блеклок та Дора Бан-нер обидві підуть із дому. Усе було дуже просто. А це означало, що він не міг виключити нікого з присутніх тієї ночі у вітальні.

— Мерґатройд!

— Чого тобі, Гінч?

— Я оце трохи поміркувала.

— Справді, Гінч?

— Атож, я задіяла свій великий мозок. І ти знаєш, Мерґатройд, у той вечір у їдальні відбувалося зовсім не те, що ми собі уявляли.

— Зовсім не те?

— Так. Підіткни своє волосся, Мерґатройд, і візьми цей совок. Уяви собі, що це револьвер.

— Ой! — нервово скрикнула міс Мерґатройд.

— Заспокойся. Він тебе не вкусить. А тепер підійди до кухонних дверей. Ти будеш грабіжником. Ти стоїш тут. А тепер ти заходиш до кухні, щоб пограбувати цілий гурт йолопів. Візьми ліхтар. Увімкни його.

— Але ж зараз ясний день!

— Застосуй свою уяву, Мерґатройд. Увімкни його.

Міс Мерґатройд зробила так, досить незграбно підсунувши совок під пахву, щоб він їй не заважав.

— А зараз, — сказала міс Гінчкліф, — починай. Пригадай, як ти грала Гермію у виставі «Сон літньої ночі» в Жіночому інституті. Покажи, на що ти спроможна. Говори. «Руки вгору!» — ось твої слова, і не псуй їх ніякими: «Будь ласка!»

Міс Мерґатройд слухняно підняла ліхтар, замахала совком і підступила до дверей кухні.

Переклавши ліхтар у праву руку, вона швидко обернула ручку і ступила крок уперед, знову перехопивши ліхтар лівою рукою.

— Руки вгору! — зажадала вона й відразу додала роздратовано: — Шсподи, та це ж дуже незручно, Гінч.

— Чому?

— Двері. Це ж двері, що відхиляються в обидва боки, вони знову хочуть зачинитися, а в мене зайняті руки.

— Саме так! — переможно вигукнула міс Гінчкліф. — А двері до вітальні в «Літл-Педоксі» завжди розгойдуються. Вони розгойдуються менше, ніж ці, але на місці вони ніколи не затримуються. Саме тому леді Блеклок і купила той чудовий важкий скляний фіксатор для дверей у крамниці Геліота на Гай-стріт. Я ніколи їй не пробачу, що вона випередила мене й купила ту штуковину раніше, ніж я. Я доклала стількох зусиль, щоб примусити старого бевзя знизити ціну з восьми гіней до шістьох фунтів і десяти піилінгів, але тут з'являється міс Блеклок і купує клятущу річ. Мені ще ніколи не доводилося бачити такого привабливого фіксатора, не часто доводиться бачити скляні кулі такого великого розміру.