Біллі не озивався, і вона мало не зомліла, гадаючи, що зараз побачить його труп. І тоді заглянула в останнє місце, де можна було його шукати, тобто в напівпідвал.

— Чого ти не озивався, коли я гукала? — допитувалась Барбара, стоячи на порозі. В руках вона тримала газету, ту саму, в якій Біллі описував своїх друзів з Тральфамадору.

— Я не чув,— відповів Біллі.

Ролі зараз розподілялися так: Барбарі тільки двадцять один рік, і батька вона вважала вже немічним дідом,— хоч тому було лише сорок шість років,— немічним, бо той зазнав ушкодження мозку під час повітряної катастрофи. І ще вона вважала себе господинею в родині, бо їй довелося взяти на себе материн похорон, а потім шукати батькові економку й таке інше. Крім того, Барбара і її чоловік мусили вести грошові справи Біллі, і клопоти ці були досить значні, оскільки його вони мало цікавили. Взявши в юному віці таку відповідальність, вона зробилася вкрай в’їдливою особою. А Біллі навпаки,— не втрачаючи почуття власної гідності, намагався переконати Барбару й усіх інших, що він зовсім не немічний і що він присвятив себе куди благород-нішому заняттю, ніж якісь там гроші.

На його думку, він тепер робив не що інше, як прописував душам землян лікувальні окуляри. Багато цих душ збилось на манівці й стало нещасними, бо не могли бачити так ясно, як бачили його маленькі зелені друзі з Тральфамадору.

— Не обманюй мене, батьку,— сказала Барбара.— Я добре знаю, що ти чув, коли я гукала.

Барбара з вигляду нічогенька дівчина, якби не її ноги, завгрубшки як ніжки старовинного рояля. Тепер вона зчинила бучу через батькового листа в газеті. Заявила, що він виставляє на глум і себе, і своїх близьких.

— Батьку, батьку, батьку!..— напосідала вона.— Що нам з тобою робити? Невже ти хочеш, щоб ми відправили тебе туди, де й твоя мати?

Мати Біллі була ще жива. Вона лежала, прикута до ліжка, в будинку для перестарілих, що називався «Сосновий пагорб» і містився на околиці Іліума.

— Що тебе так зачепило в тому листі? — спробував дізнатися Біллі.

— Таж це справжнє божевілля! Там нема й слова правди!

— Усе правда.— Біллі говорив зовсім спокійно, не те що обурена Барбара. Він ніколи не гнівався. У цьому він був чудова людина.

— Нема на світі планети Тральфамадор!

— Ти хочеш сказати, що її не видно з Землі,— зауважив Біллі.— Якщо вже на те, то й Землі з Тральфамадору не видно. Обидві планети занадто малі й занадто далеко одна від одної.

— Звідки ти взяв цю ідіотську назву, «Тральфамадор»?

— Так називають її істоти, що там живуть.

— Господи! — зойкнула Барбара й одвернулася від батька. Сплеснувши руками, вона виказала весь свій розпач.— Можна тобі поставити одне просте запитання?

— Звичайно.

— Чому ти ніколи не згадував про це до авіаційної катастрофи?

— Бо вважав, що надто рано.

І так далі.

Біллі каже, що вперше випав із часу в 1944 році, задовго до своєї подорожі на Тральфамадор. Тральфамадорці не мали нічого спільного з цією його пригодою. Вони тільки допомогли йому зрозуміти, що насправді відбувалося.

Вперше Біллі випав із часу під час другої світової війни, коли служив помічником капелана. В американській армії помічник капелана це, як правило, посміховище. Не становив винятку й Біллі. Він не був здатен заподіяти шкоду ворогові й допомогти другові. Коли по правді, то друзів він і не мав. Бувши служкою при священику, він не міг сподіватись ні підвищення, ні нагород, не носив при собі зброї і смиренно вірив у милосердя боже, що для більшості солдатів здавалося чистісіньким блазнюванням.

На маневрах у Південній Кароліні Біллі грав знайомі з дитинства гімни на чорному водонепроникному органчику. Інструмент мав тридцять дев’ять клавішів і дві педалі — vox humana і vox celesta (Голос людський і голос небесний (лат.). Крім того, Біллі доручено було переносний вівтар — щось наче бруднувато-сіра валізка з висувними ніжками. Зсередини валіза була оббита темно-червоним плюшем, і на цьому полум’яному плюші спочивали полірований алюмінієвий хрест та біблія.

Вівтар і орган були вироблені на заводі пилососів у Камдені, штат Нью-Джерсі, що й засвідчувала етикетка фірми.

Одного разу на маневрах Біллі грав гімн «Господь — твердиня наша», музика Йоганна Себастіана Баха на слова Мартіна Лютера. Це було в неділю вранці. Біллі зі своїм капеланом зібрали на схилі каролінського пагорба з півсотні солдатів. Раптом з’явився спостерігач. Спостерігачів усюди було повно — вони визначали, хто умовно виграв чи програв бій, хто умовно лишився живий чи загинув.

Спостерігач приніс кумедну новину: солдатів на молитві умовно засік з повітря умовний супротивник, і тепер усі вони умовно вбиті. Умовні небіжчики зареготали і ревно заходились полуднувати.

Пригадавши цей випадок через багато років, Біллі був вражений, настільки вся пригода мала суто тральфамадорський характер: бути забитим і водночас їсти.

Перед кінцем маневрів Біллі дістав позачергову відпустку, бо його батька, перукаря в Іліумі, штат Нью- Йорк, застрелив приятель під час полювання на оленя. Бува й таке.

Коли Біллі повернувся з відпустки, його чекав наказ про відправку за океан. На нього надійшов запит з одного піхотного полку, який воював у Люксембурзі. Їхнього помічника полкового капелана вбило. Бува й таке.