Найголовнішим зараз було знайти кермо. Спершу Біллі наосліп вимахував руками, сподіваючись випадково на нього натрапити. Коли нічого не вийшло, він став діяти методично, щоб кермо вже ніяк не могло сховатися від нього. Він щільно притиснувся до лівих дверцят і обшукав кожен дюйм простору перед собою. Не знайшовши керма, він пересунувся на шість дюймів і повторив операцію. Він уже стукнувся об праві дверцята, але керма, на превеликий подив, не виявив. І вирішив, що кермо вкрадено. Обурений цим, він тут-таки й заснув.

А керма він не знайшов тому, що шукав його на задньому сидінні.

Хтось шарпав Біллі, розбуркуючи його зі сну. Він усе ще був п’яний, усе ще обурений, що хтось вкрав у нього кермо. Але прокинувся він у другій світовій війні, в німецькому тилу. Розбуркував його Роланд Вірі, взявши за барки. Він стукнув ним об дерево, потім відтягнув убік і штурхнув у тому напрямку, куди треба було йти.

Біллі зупинився й похитав головою.

— Ідіть самі,— промовив він.

— Що?

— Ідіть без мене, хлопці. Зі мною все гаразд.

— Ти що?

— Нічого, я в нормі.

— От же ж ідіот! Не терплю таких,— сказав Вірі крізь п’ять шарів вологого домашнього шарфа. Біллі ні разу не бачив обличчя Вірі. Коли він спробував уявити його, воно видалось схожим па жабу в акваріумі.

Копняками й штурханами Вірі проволік Біллі з чверть милі. Розвідники чекали їх, стоячи на кризі між берегів замерзлої річечки. Вони вже чули собачий гавкіт. Чули людські голоси — так перегукуються мисливці, коли добре знають, де їхня здобич.

Береги річечки були досить круті, щоб розвідники могли стояти, не виказуючи себе. Біллі кумедно зсунувся схилом берега. За ним спустився Вірі, дзенькаючи й брязкаючи, увесь розіпрілий.

— Ось він, хлопці,— сказав Вірі.— Не хоче жити, але де він дінеться! Коли виберемося звідси, тоді до нього дійде, що життя йому врятували «три мушкетери».

Розвідники оце вперше почули, що Вірі називає себе і їх двох «трьома мушкетерами».

А Біллі Пілігримові там, у річищі замерзлої річечки, здавалося, що його тіло безболісно перетворюється на пару. Якби йому хоч хвильку спокою, думав Біллі, з ним би вже ніхто не мав клопоту. Він перетворився б на пару й тихенько підносився до вершечків дерев.

Десь оддалік знову загавкав пес. На тлі страху, луни й зимової тиші той гавкіт прозвучав як бамкання здоровенного бронзового гонга.

Вісімнадцятирічний Роланд Вірі втиснувся між двох розвідників і поклав їм на плечі важкі руки.

— То що ж тепер робитимуть «три мушкетери»?

У Біллі Пілігрима почалися пречудові галюцинації. На ньому були сухі й теплі білі вовняні шкарпетки, і він ковзався по підлозі бальної зали. Йому аплодували тисячі людей. Це не була подорож у часі. Нічого подібного ніколи не було й не могло бути. Це було передсмертне марення молодого хлопця в туфлях, повних снігу.

Один з розвідників похилив голову й сплюнув. Другий зробив те саме. Вони придивлялись, яке нікчемно мізерне значення для снігу та історії мають їхні плювки. Обидва розвідники були дрібні й спритні. Вони вже не раз бувалії в німецькому тилу, живучи, як лісові звірі,

Від хвилини до хвилини, пройняті рятівним жахом і думаючи не головою, а спинним мозком.

Вони випручались із палких обіймів Вірі. І сказали Вірі, що їм обом з Біллі краще б пошукати, кому здатись. Чекати їх більше розвідники не збирались.

І вони покинули Вірі й Біллі в річищі.

Біллі Пілігрим й далі ковзався у своїх вовняних шкарпетках, виробляючи різні фігури, що їх більшість людей визнала б неможливими,— він кружляв, застигав на місці й так далі. Оплески не вщухали, але характер їх змінився, коли замість галюцинацій він знову вирушив подорожувати в часі.

Біллі перестав ковзатись — він уже стояв на естраді в китайському ресторані Іліума, штат Нью-Йорк, осінньої днини 1957 року. Йому стоячи аплодували члени Клубу левів. Його щойно обрали президентом клубу і йому надали слово. Але він заціпенів від страху, подумавши, що це ж сталася жахлива помилка. Всі ці заможні, статечні люди зараз переконаються, що обрали жалюгідного телепня. Вони почують його пискливий голос, який мав ще за війни. Він сковтнув слину, відчуваючи, що в нього замість голосових зв'язок пискавка, вирізана з верби. А найгірше — йому не було що сказати. Присутні стихли. Всі розчервонілися й засяяли.

Біллі розтулив рота, й почувся глибокий звучний тембр. Він бездоганно володів голосом, що виповідав дотепи, від яких зала бралась за животи. Голос споважнів, тоді знов кинув жарт і скінчив ноткою покори. Пояснювалось це чудо тим, що Біллі пройшов курс ораторського мистецтва.

А потім він знову опинився в замерзлому річищі, Роланд Вірі вибивав з нього останній дух.

Вірі долав праведний гнів. Його ще раз знехтували. Він засунув пістолет у кобуру, ніж встромив у піхви. Оте тригранчасте лезо з жолобками для стоку крові на всіх трьох граиях. І заходився несамовито трясти Біллі, аж у того торохтіли кістки, а тоді хряснув ним об крутий берег.