Другого дня стало відомо, що румунські торговельні судна, а також грецькі, югославські, голландські і навіть корабель “Кармен”, які мали скласти отой горезвісний караван, зазнали несподіваної аварії. Звідусюди надходили повідомлення про якісь нові пошкодження, і одноденний строк, даний для закінчення генерального огляду та ремонту, навіть самі німці визнали нереальним. Відправку каравану одклали на десять діб. У порту пішла чутка, що це саботаж, бо чимало робочого часу було втрачено через фальшиву тривогу.

“Чи могли ми зробити тут більше?” — запитав сам себе Павло, обмірковуючи події останнього дня.

Більше — це означало зробити так, щоб судна взагалі не вирушили з порту, або ж, погано відремонтовані, не дійшли б до Одеси. Першого досягнути просто неможливо. Друге теж виключалося, бо кораблі мала приймати німецька комісія.

“Ні, нам не під силу було щось більше”, — відповів собі невдоволено.

Намагався не думати про судно “Кармен”, але перед очима все стояв сумний силует республіканського корабля, у трюмах якого везтимуть боєприпаси ті, проти кого він недавно воював.

“Дурниці”, — докорив сам собі Павло.

“Знаю, що дурниці, — відповідав, наче виправдовуючись. — На суднах “Кармен”, “Альба-Юлії” чи на “Каліопі” одні й ті ж боєприпаси, німецькі. А проте “Кармен” воював під червоним прапором…”

Наче частина його серця зосталася там, на кораблі, поміж дерева та заліза. Чомусь здавалося, що і його примусять стріляти в своїх.

На Фаніку можна покластися. Але чи пощастило йому що-небудь зробити?

Щоб позбутися цих думок, Павло вирішив пройтися. Місячне сяйво зливалося з мерехтливим світлом ліхтарів, і вулиці здавалися веселішими. Ступав поволі, вдихаючи прохолодне повітря, сповнене запаху водоростей і солі.

— Спасибі тобі… — промовив хтось несподівано.

Павло здивовано озирнувся. Дівчина, яка стояла перед ним, показалась незнайомою. Та, розгледівши косі очі, юнак одразу пригадав її.

— Ти?

— Я…

Десь поблизу заграла катеринка. Звуки вальса лунали голосно, впереміж із скрипом і стогоном шарманки. Хазяїна не було видно, мабуть зайшов у якийсь двір.

— Навіть не знаю, як тебе звати, — мовив юнак і чомусь засміявся. — Мене, приміром, звати Павло…

— Я Султана.

Вона теж посміхнулася, показуючи білі зуби, — зовсім не схожа на ту перелякану дівчину, яку він бачив у корчмі. Висока, струнка, чорні коси, спущені на груди, обрамляли її лице, так що воно було наче намальоване і вставлене в раму.

— За що ти мені дякуєш? — здивувався Павло. І додав збентежено: — Вибач мені. Я не знав… тоді…

Він замовк, а Султана швидко проказала:

— Як за що?.. Відтоді батько вже не б’є мене.

Вони поволі йшли уздовж якогось паркана, заліпленого безліччю папірців. Одні з них давали вказівки про те, як треба поводитись під час повітряного нальоту, інші закликали остерігатися ворожих шпигунів. А навколо стояла чарівна місячна ніч, нестримно лунала мелодія вальса. Павла і Султану не цікзвили ні повідомлення, ні накази.

— Наше вам шануваннячко, — почули вони зненацька голос Агопа.

Бродяга вклонився, глузливо поцілував Свій вказівний палець, наче клоун у цирку.

— Який тебе чорт тут косить? Ніде без тебе не обійдеться, — засміявся Павло.

— Нині тут, завтра у Фокшанах, — відповів двозначно Агоп. І глянув на Султану: — А як це тобі дядько Чунту дозволив проходжатися по вулицях?

Павло нахмурився.

— Йди собі своєю дорогою, Агоп…

— Кінську шлею маршалові на шию, — сказав юнак зневажливо і відійшов. А потім обернувся і знову вклонився, як на сцені: — Наше вам шануваннячко! До побачення!

І поторохтів далі дерев’яними підошвами, насвистуючи мотив модної пісеньки.

Шарманка змовкла.

— Ти знаєш його? — спитав Павло.

— Та хто ж його не знає! — відказала Султана, знизуючи плечима.

Справді, його знали всі, і Агоп теж знав усіх. А що відомо Павлові про цього бродягу, окрім того, що він улітку ночує в кам’яному саркофазі біля “Башти м’ясників”, древньої руїни в Констанці, розкопаної якимсь вченим-археологом? Зовсім нічого.

“При нагоді треба розвідати щось про нього!” — вирішив юнак, глянувши на Султану,

— Мені вже пора додому, — скоро сказала дівчина. — Завітай коли-небудь до нас.

— Куди? В корчму?.. — здивовано запитав Павло, згадавши сутичку з Чунту.

— Ти ще не знаєш мого тата, — посміхнулась вона. — Та й я до останнього часу погано знала його… Заходь, їй-богу! Він сам тебе запрошує…

— Гаразд, я зайду, — відразу пообіцяв юнак. І відчув неймовірну радість.

Але той факт, що йому випадає нагода ще раз розпитати Чунту про Грігоре, не давав особливих підстав для втіхи.