Юнак зітхнув, засмучений Мовчки підвівся і вийшов. Корчмар встав і собі з стільця. Гнів, що його викликав перший відвідувач, змінився вдоволенням. Чунту радів, що завдав неприємності Горе. Раптом він побачив на підлозі сірникову коробку і підбив її ногою. Коробка була не порожня і, вдарившись об стіну, затарахкотіла. Скупердяга, який підбирав на вулиці всякий дріб’язок, нагнувся, вхопив коробку.

Крім сірників, побачив у ній складений удвоє папірець. Вийняв його і розправив на руці. Лише три слова прочитав шинкар, але не міг одірватися від них.

— Так, так… — прошепотів, криво посміхаючись.

Раптом здригнувся і повернув голову до Султани. Та дівчина дивилась на вулицю. Зітхнувши, засунув цидулку в коробку і сховав у кишеню.

Напевне, щось незвичайне писалося в тому папірці, бо старий глибоко замислився. Довго думав, турбуючись, що так і не дізнається, хто загубив ту коробку. Адже в неділю у шинку побувало багато відвідувачів.

— Хай йому чорт! — вигукнув Чунту, мимоволі стежачи за Султаною. А вона змітала сіль, яка розсипалась, коли батько стягнув з столу скатертину.

Враз думки його прояснилися. Як колись випадок допоміг Архімедові, про якого Чунту нічого й не чув, хоч усе життя переливав рідини, йому теж поталанило випадково розгадати таємницю.

Адже о третій годині ночі корчма спорожніла, і він пішов у свою кімнату, щоб трохи поспати. А Султана взялася підмітати. Чунту навіть не уявляв, щоб дочка не підняла коробки, якби вона там уже лежала. А після того до шинку заходило лише двоє: брат вантажника, який зник кілька років тому, і Горе.

“Евріка!” — вигукнув колись Архімед

— Ось воно, ось… — промимрив тепер Чунту, замислено потираючи короткопалі руки.

Султана давно вже поприбирала в корчмі, а він усе ще сидів, наче старий папуга, за прилавком і думав. Потім несподівано спитав, порушивши тишу, в якій чулося лише безнадійне дзижчання мух:

— Може, тобі все-таки хочеться піти в кіно?

Його сухий голос був тепер лагідним, наче старий тамував у собі якусь радість. Та дівчина пригадала, якою ненавистю горіли недавно його очі.

— Мені треба прати, — відповіла мляво. — Чого ж ти питаєш?

Чунту вийшов з-за прилавка, взяв дочку за руку і довго дивився на неї, наче тільки побачив її.

— Ти вже виросла, Султано… — стиха промовив. — Сів біля столу і притяг дочку до себе, посадив на стілець. — Давно ми розмовляли з тобою, ще тоді, коли ти бігала скаржитись на дітей, що проганяли тебе з гурту… Пам’ятаєш?

Султана намагалася помітити на батьковому обличчі вираз якогось глузування. Та лице його було лагідним, а в голосі бриніла давно вже забута ласка.

— Вони не хотіли гратися зі мною, з татаркою, — прошепотіла Султана, на якусь мить згадавши своє безрадісне дитинство. — Чому ти мене ненавидиш? — спитала зненацька, глянувши на батька.

— Ти схожа на свою бідолашну матір, хай її бог простить, бо вона померла мовчки, як і жила, — зауважив шинкар, наче й не чуючи її останніх слів. — Я міг одружитися з ким захотів би, а вибрав собі татарочку в шароварах!.. Викрав її, — засміявся несподівано, але одразу ж похопився. Голос його пом’якшав. — Звісно, я поводжуся з тобою суворо. Але для кого ж і дбаю, як не для своєї доньки? Не заберу ж добро з собою в могилу… І вже постарів я, Султано, сама ж бачила.

Це вже вдруге згадав про поразку, свідком якої була дівчина, але на цей раз говорив тихо, без гніву, наче схиляючись перед тим, хто його переміг. Не звикши бачити батька таким лагідним, Султана кусала собі губи, щоб не розплакатися.

— Я був з тобою досить суворий, — говорив Чунту, — не пестив тебе… А сьогодні дивлюсь і бачу, що ти вже на виданні…

— Тату…

— Цить! Нічого, нічого, — взяв її за руку і легенько погладив. — А Горе відколи тут крутиться… Хіба це неправда? Так… Він хороший хлопець. Хоч і сирота, але зумів стати людиною. А той, другий, теж!..

— Який? — спитала Султана, дуже здивована. Не розуміла, сниться це чи справді вона розмовляє з своїм батьком, якого боялася гірше, ніж п’яниць, що збиралися в їхній корчмі.

— Отой, який недавно приходив, — мовив Чунту. — Дивуєшся?.. Хіба ж ти знаєш життя, дочко? Легко не піддавайся. Треба побачити, на що він здатний… Сподобався мені, як тільки увійшов. Гляди, познайомся з ним, Султано! Чуєш? Хтозна-звідки може прийти щастя?.. Зустрічайся з обома, подружися з ними. Узнай, як вони живуть, що думають. І розкажи мені, бо один батько у тебе на світі. Хто тобі порадить, коли не я? Поговоримо, поміркуємо і, дасть бог, скоро й весілля справимо… Чи, може, маєш когось іншого? — спитав, впиваючись в дочку чорними очима.