— Ти куди? — спитав його Олару.

— Туди, куди й король ходить пішки, — відповів довгов’язий.

Павло провів його очима і мимоволі посміхнувся, бо дуже підходило його товаришеві по цеху прізвище Балабан. Ніхто не зумів би так смішно розмахувати руками та викидати ноги, як оцей хлопчина, на диво сильний для свого незавидного тіла.

В котельному цеху стояв оглушливий гуркіт. Балабан заглянув у величезний котел і, побачивши товстого Фаніку, шепнув йому:

— Тривога!

— Добре, заходили й до нас, — стиха відповів Фаніка. І, наче нічого й не сталося, вистукував у стінки котла.

Та через якийсь час вийшов, кинув своєму учневі:

— Побіжи, Луко, до механіків. Скажи дядькові Шербану — тривога!

Хлопчак посміхнувся, наче йшлося про якусь витівку. Він був невисокий на зріст і такий худий, що тільки великі очі здавалися живими на блідому, передчасно змарнілому лиці. Шморгнувши носом, хлопець поволі попрямував у глибину цеху.

— Та швидше, ледащо, не чуєш? — гукнув йому вслід Фаніка.

Лука помчав, як стріла, відчинив браму і вибіг надвір.

— Вже посварився з жінкою наш дядько Фаніка, — мовив хтось з робітників.

— Це правда, Фаніка?

— Та буває, друже…

Чоловічок спокійно вистукував у своєму котлі. Іншим разом він сказав би щось дошкульне тому, хто любив посміятися з нього, згадуючи Марію. Та зараз вдав, ніби нічого не чує- Одружившись місяць тому, Фаніка, чоловік не першої молодості, взяв собі дружину років на двадцять молодшу за себе. Вони ніжно любилися, і це розчарувало жартунів, які провіщали, що він не проживе з Марією й тижня.

— Розлютився не на жарт, — зауважив молодий котельник, повернувшись до цеху, і лукаво підморгнув.

Фаніка перезирнувся з своїм учнем і застиг на мить з піднятим догори молотом, наче прислухаючись.

— Що?.. Гудок, браття. Гуде гудок! — раптом вигукнув басистим голосом, який заглушив навіть гуркіт машин.

— Тривога! Тривога! — тонко заверещав Лука з другого кінця цеху.

Радянські літаки напередодні бомбили вокзал, знищили там ешелон з боєприпасами. Вибухи чулися аж у порту. Люди вже знали, що, на відміну од американців, російські льотчики бомблять не місто, а тільки військові об’єкти. Порт же був найважливішим об’єктом Констанци.

В ті дні всі були так наполохані, що інженер і майстер, почувши гудок, покинули щойно одержане креслення і першими майнули в браму. Сповнені жаху робітники, полишивши інструмент, побігли за ними. Вже траплялося не раз, що інженери і офіцери за першим сигналом тривоги ховалися, не повідомивши про небезпеку робітників, які через оглушливий гуркіт у майстерні нічого не чули. Лише вибухи бомб нагадували їм про тривогу. І тепер нікому не хотілося знову переживати того страхіття.

З майстерень, канцелярії, складів та амбарів люди сунули бурхливою повінню. Всюди лунали крики, які ще посилювали паніку. Разом з робітниками і техніками бігли солдати та офіцери; вони люто лаялись, намагаючись якнайскоріше добратися до викопаних у високих кручах сховищ. Німецькі інженери натискували на клаксони, не в змозі пробитися крізь людський натовп на автомобілях та мотоциклах. На дахах поралися біля гармат зенітники, хоч ніхто їм не сповіщав про тривогу. Телефонні дроти досить часто виявлялися перерізаними, і зенітники ніколи не могли бути певні, що їм вчасно повідомлять про наліт. Іноді про це дізнавалися вже тоді, коли літаки кружляли вгорі, скидаючи бомби.

Поки на подвір’ї вирувала паніка, поки люди бігли до сховищ, в електричному цеху, крім Павла, зібралися Балабан, Фаніка, Лука, Шербан та інші, по два чоловіки від кожного цеху. Всі вони сіли під верстатом.

— Мова йде про караван, — заговорив Мунтяну.

— Німці посилають в Одесу зброю, боєприпаси та спорядження, — повідомив Фаніка, який завжди дізнавався про все першим.

— Минуло ж три місяці після битви у Сталінграді. Ми повинні діяти активніше, — мовив Павло. — Коли караван допливе в Одесу, війна затягнеться…

На якусь мить замовкли. Знадвору долинали тривожні голоси втікаючих, а в цеху стояла тиша. На даху загупали чобітьми німці.

— Не минуло й місяця після зустрічі Антонеску з Гітлером, — нагадав механік Шербан.

— Пообіцяв йому нове гарматне м’ясо, — похмуро сказав Павло, його попелясті очі блищали ненавистю. — Треба затримувати, скільки зможемо, відправку цього каравану!

— Так! — погодився й Фаніка.

— Всі частини, яких не можна замінити готовими, а треба виточувати або відливати, повикидати в море! — радив далі Павло. — Там, де легко впоратися за день, розтягуйте на тиждень. Тільки німецьких інженерів та шпигів Фраціли стережіться.

— Зрозуміло, — нетерпляче мовив Балабан. — Поки ми самі, давайте зіпсуємо, що зможемо.

Потиснули один одному руки. Поодинці вилазили з-під верстата і зникали в брамі.

— Фаніка, — шепнув Павло, — подбай про “Кармен”. Аж серце крається, коли подумаю про це судно…

— Все буде гаразд, — засміявся Фаніка.

Настала тиша. Всі розійшлися. Знадвору не було чути жодного голосу, тільки німці час від часу гупали по даху своїми чобітьми.