Насуада здригнулась. Цей чолов’яга виглядав так, наче хотів ось-ось відкусити курчаті голову. Вона заплющила очі, щоб не дивитись, а вже за пару секунд почула, як відчинились і зачинились двері.

Тоді Насуада всміхнулася. Гордість і марнославство — ось ті слабкості, які неодмінно слід використовувати. А якщо дівчина й була у чомусь дуже вправна, так це в умінні схиляти інших до своїх бажань. Чоловік дав їй найменше з того, за що можна було вхопитись, але це було саме те, що треба. Тепер у неї з’явилась надія.

КІМНАТА ПРОВИДИЦІ

Насуада спала, коли чолов’яга втретє навідався до неї. Двері гучно відчинилися, і цей звук розбудив дівчину. Її серце чомусь сильно закалатало.

Минуло кілька секунд, перш ніж вона згадала, де перебуває.

А коли нарешті згадала, її охопив сум і вона почала кліпати очима, наче туди потрапив порох. Дівчина ще більше спохмурніла, коли, зиркнувши вниз, побачила, що на її сорочці ще й досі була пляма від вина, яке пролилося під час обіду.

«Чому він так швидко повернувся?» — думала Насуада.

Її серце завмерло, коли чоловік проніс повз неї велику мідну жаровню, повну вуглин, і поставив її недалеко від плити. Між вуглинами були три довгі залізні прутики.

Здається, мить, якої Насуада так боялася, нарешті настала.

Вона спробувала піймати погляд чоловіка, але той не хотів дивитися в її бік. Він дістав із сумки на поясі кремінь і викресав на купку нарізаного на жаровні труту кілька іскринок. Щойно іскри почали більшати, чоловік нахилився, склав губи трубочкою й подув на них так ніжно, як мати цілує своє дитя. За хвилину вже палахкотів вогонь, а чоловік заходився ворушити вуглини. Насуада, мов зачарована, спостерігала за тим, що робив чоловік. Ні він, ні вона не зронили жодного слова, так, наче обоє відчували сором за те, що мало невдовзі статися.

Чоловік іще раз подув на вуглини й повернувся до Насуади, ніби хотів підійти.

«Не здавайся»,— сказала сама собі дівчина, збираючись на силі.

Вона стиснула кулаки, затамувала подих. Чоловік і справді підходив до неї... все ближче... ближче...

Подих вітру, схожий на дотик пір’я, торкнувся її обличчя, коли чоловік проходив повз неї. Вона чула, як стихали його кроки, як він піднявся сходами й вийшов з кімнати.

Насуада зітхнула й трохи розслабилась. Яскраві вуглини притягували її погляд. Залізні прутики, що стирчали з жаровні, світились тьмяним іржавим сяйвом. Дівчина облизала пересохлі губи. Зараз їй не завадив би хоч ковточок води.

Одна вуглинка підскочила й розпалась на дві частини. Окрім цього звуку, ніщо не порушувало тишу.

Насуада намагалася ні про що не думати. Битися чи тікати не було жодної змоги, а всілякі думки тільки послаблювали її рішучість. Що має статися,— те станеться, і жоден страх чи неспокій цього не змінить.

У коридорі знову почулися кроки. На цей раз ішла ціла група людей. їхні кроки лунали так гучно, що важко було визначити, скільки саме людей наближалося до дверей. Перед дверима люди зупинились. Насуада почула приглушений шум голосів, і двоє з прибульців увійшли до кімнати. Важкі двері зачинились за ними з глухим стуком.

Ті двоє неспішно підійшли до дівчини. Краєм ока вона бачила, як чиясь рука ставить різний дерев’яний стілець.

Один із прибульців сів на нього.

Це був великий, міцно збитий широкоплечий чоловік. Чорна довга накидка прикривала його фігуру. Під накидкою, судячи з усього, була кольчуга. Сяйво від вуглин та магічного ліхтаря освітлювало його, але риси обличчя залишилися надто затемненими, щоб можна було їх як слід розгледіти. Проте, навіть не напружуючи зір, можна було бачити обрис шпилястої корони, яка лежала в нього на чолі.

Серце Насуади закалатало, і їй довелось докласти чималих зусиль, щоб повернути йому звичайний ритм.

Другий чоловік, одягнений у темно-бордову, обшиту золотою стрічкою, приталену безрукавку до колін, підійшов до жаровні, повернувся спиною до Насуади й почав ворушити вуглини одним із залізних прутів.

Чоловік з короною на голові повільно-повільно зняв рукавиці, оголивши руки кольору тьмяної бронзи. А потім він заговорив. Його голос був тихий, гнучкий і владний. Будь-якого барда, який мав би такий солодкий голос, люди прославили б на всі часи. Від цього голосу по шкірі Насуади пробігли мурахи. Здавалося, його слова напливають на неї, мов хвилі теплої води, пестячи її, зачаровуючи, гойдаючи. Цей голос нагадував дівчині голос Елви.

— Ласкаво просимо до Урубейна, Насуадо, донько Аджихада,— сказав чоловік на стільці.— Ласкаво просимо до моєї домівки під цим стародавнім пасмом гір. Минуло багато часу відтоді, як останній високий гість ушанував нас своєю присутністю. Досі я був зайнятий справами далеко звідси. Та запевняю вас, що з цього моменту я не буду нехтувати своїм обов’язком хазяїна.

Аж тепер нотка погрози на мить зринула в його голосі, немов кіготь хижака.

Насуада жодного разу не бачила Галбаторікса на власні очі. Бачила, звісно, портрети, чула розповіді про нього... Але голос цього чоловіка звучав так владно, що вона ні хвильку не сумнівалася в тому, що це був справді король.