Зараз Сапфіра пролітала над доволі глибокою долиною. На її дні Ерагон помітив галявину, по якій звивався струмок. А на краю галявини було щось схоже чи то на коней, чи на намети, сховані під важкими кронами хвойних дерев, що ними густо заросли схили сусідніх гір. Одинокий вогник то з’являвся, то зникав між гіллям, ніби якась крихітна золотава крапелька на темному тлі. А ще юнак побачив якусь постать, котра незграбно рухалась від струмка. Ця постать здалася йому незвично великою, як на людину.

«По-моєму, я бачив ургала»,— сказав Ерагон.

«Де?» — спитала Сапфіра.

«Он там, на галявині позаду нас. Шкода, що в нас немає часу. Я б хотів побачити, як вони живуть».

Сапфіра пирхнула. Потік гарячого диму вирвався з її ніздрів й огорнув клубком її шию та Вершника:

«Вони можуть не дуже чемно повестися з драконом і Вершником, які без попередження приземляться на їхній території».

Ерагон закашлявся і почав моргати — його очі сльозились.

«Бачу, ти проти».

Сапфіра нічого на те не відповіла, але смужка диму перестала виходити з її ніздрів і незабаром повітря навколо стало чисте.

Збігло ще трохи часу. Ерагон помітив, що обриси гір йому наче як знайомі, а коли Сапфіра нарешті проминула велику ущелину, він зрозумів, що вони летять по шляху, який веде до Тейрма. Це був той шлях, по якому він двічі їздив верхи на конях разом із Бромом. Тут нічого не змінилось. Шлях був таким, яким запам’ятав його Ерагон: західний рукав річки Тоарк так само стрімко ніс свої води в далеке море, а поверхня річки була рясно посмугована білими гребінцями в тих місцях, де валуни перекривали течію. Відлюдна дорога вздовж річки, якою вони з Бромом колись їхали, була такою ж вузенькою, ледве чи ширшою за оленячу стежку. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті дерева, біля яких вони зупинялися на привал.

Сапфіра повернула на захід униз по річці й летіла доти, доки гори не змінились мокрими від дощу полями. Тоді вона повернула трохи на північ. Ерагон не питав, чому вона вирішила змінити курс — він був упевнений, що дракон ніколи не втрачає належних орієнтирів, навіть у безпросвітно темну ніч або в глибині підземелля Фартхен Дура.

Сонце було вже на вечірньому прузі, коли вони вилетіли з Хребта. На землю спадали сутінки. Тепер Ерагон думав про те, як заманити Галбаторікса в пастку й знищити його. Трохи згодом до роздумів Вершника долучився й Глаедр. Разом вони розробляли різні стратегії, вправлялися в атаці й захисті. Сапфіра теж брала в цьому участь, але тільки почасти, оскільки політ не дозволяв їй зосереджуватися на чомусь іншому. Так минав час.

«А чи може Елдунарі, що його Вершники сховали від Галбаторікса, бути в Склепі Душ?» — спитав Ерагон у Глаедра, дивлячись на холодні білі зорі.

«Ні,— не вагаючись, відповів Глаедр.— Цього не може бути. Якби Враель схвалив такий план, Оромис і я неодмінно знали б про це. Зрештою, якби хоч одне з Елдунарі залишилось на Вройнгарді, ми, поза сумнівом, знайшли б його, коли повертались обшукувати острів. Сховати живу істоту не так легко, як здається. Чому? Дуже просто. Якщо їжак згортається в клубочок, це ще не означає, що він став невидимий. Чи не так? І розум теж не зникає. Ти можеш захистити свої думки від інших, але твоя присутність усе одно буде відчутна для того, хто тебе шукатиме. Тут навіть закляття не допомогло б — у нас були спеціальні амулети».

«Ясно»,— спохмурнів Ерагон.

Тим часом політ тривав. Навколо стояла мертва тиша. Майже повний місяць сходив над гострими вершинами Хребта. Його світло тьмяно осявало землю. Здавалось, що вона зроблена з олова. Ерагон подумав, що зараз уся Алагезія схожа на якусь величезну, зроблену гномами скульптуру, сховану в іще більшій печері.

Ерагон добре відчував, що політ дає Глаедрові неабияке задоволення. Так само, як Вершникові й Сапфірі, старому дракону явно подобалось, коли випадала нагода залишити всі клопоти на землі — нехай ненадовго — і летіти високо-високо в небі.

Тим часом Сапфірі кортіло продовжити розмову.

«Розкажи нам якусь історію, Ебрітхілю»,— повільно змахнувши крилами, попросила вона Глаедра.

«Яку ж саме історію ти хочеш почути?»

«Ту, де вас із Оромисом захопили клятвопорушники, і як ви потім утекли».

Правду кажучи, Ерагонові теж дуже хотілося почути цю історію. Вона давним-давно його цікавила, та він усе ніяк не міг набратись сміливості, щоб запитати про це в Оромиса.

Якийсь час Глаедр мовчав.

«Коли Галбаторікс і Морзан повернулися з диких земель і почали кампанію проти нашого ордену,— почав він нарешті,— ми навіть не уявляли собі навислої над нами загрози. Ясна річ, ми були стурбовані, але не більше ніж тоді, коли б, наприклад, дізналися, що по нашій землі ходить Тінь. Галбаторікс був не першим Вершником, який утратив розум. Щоправда, він був першим, на чиєму боці виступив Морзан. Мабуть, уже одна ця обставина повинна була насторожити нас, та, на жаль, ми зрозуміли, що відбувається, аж після того, як усе вже закінчилось.

А на той час ми навіть не здогадувались, що вслід за Галбаторіксом піде чимало Вершників. Ми навіть уявити не могли, що наші побратими можуть піддатися на солодкі обіцянки Галбаторікса. Морзан? Що Морзан?! Він був новачком, його слабкість зрозуміла. Але ті, хто були досвідченими Вершниками,— ні. Ми ніколи не сумнівалися в їхній відданості. І тільки коли вони опинилися під владою спокуси, ми зрозуміли, як сильно злоба та слабкості їх розбестили. Дехто з них жадав помсти за старі образи. Інші вважали, що завдяки нашій силі дракони й Вершники повинні правити всією Алагезією. А були ще й такі, як не гірко про це казати, які просто раділи можливості руйнувати все навкруги й ні в чому собі не відмовляти».