Ерагон підвів голову, глибоко вдихнув. Його хвилювання потроху відступало. Політ на драконі — це, звісна річ, далеко не відпочинок, але близькість до Сапфіри завжди заспокоювала юнака. На світі було зовсім небагато речей, здатних на це. До того ж постійний звук польоту, змахи крил допомагали юнакові позбавитись темних думок, що переслідували його.

Незважаючи на раптовість поїздки та на її сумнівні обставини, Ерагон був радий залишити варденів. Кровопролитні битви останнім часом породжували в нього відчуття, що він втрачає самого себе.

Після возз’єднання з варденами під Фейнстером Ерагон проводив більшу частину свого часу або в битвах, або в очікуванні на них, і це починало його пригнічувати, особливо після жахіть Драс-Леони. Воюючи за варденів, він убив не одну сотню солдатів, з яких лиш маленька дрібочка могла хоч якось змагатися з ним як рівний з рівним. І хоча дії юнака були цілком виправдані, спогади про тих, кого він убив, бентежили його. Це не означає, що він хотів, аби кожен бій був відчайдушним, а кожен супротивник рівний йому чи навіть сильніший. Аж ніяк. Але в безугавній різанині Ерагонові час від часу здавалося, що він не так воїн, як м’ясник. Він усе глибше й глибше відчував, що смерть — це стихія руйнації й чим більше часу ти перебуваєш біля неї, тим більше вона роз’їдає твою душу.

А зараз, поряд із Сапфірою та Глаедром, хоч золотий дракон і не зронив жодного слова від часу їхнього вильоту, Ерагон пробував повернути втрачене відчуття реальності. На самоті юнак почувався куди затишніше, ніж у якому-небудь селищі чи в місті, або в такому таборі, як табір варденів. На відміну від більшості, він не боявся дикої природи, наприклад пустелі. Більше того, дика природа мала таку витонченість і красу, якої не годна створити жодна уява. Вона давала Ерагонові справжню насолоду.

Словом, політ Сапфіри відвертав його від темного боку життя. І це було прекрасно. Зараз юнак не помічав геть нічого, крім ландшафту, що пропливав унизу.

Від табору варденів на березі озера Леона Сапфіра полетіла над безмежним водним простором у північнозахідний бік. Вона здійнялася так високо, що Ерагон був змушений накласти закляття, щоб захистити себе від холоду.

Озеро внизу було плямисте: місцями похмуре й сіре, місцями яскраве й іскристе. Ерагон міг годинами дивитися на ці хвилі світла. Ніщо в світі не було таким досконалим, як вони.

Яструби, журавлі, гуси, качки, шпаки та багато інших птахів пролітали під ними. Вони не звертали на Сапфіру жодної уваги. Лиш кілька яструбів піднялись угору й деякий час летіли за нею. Здавалося, їх спонукала до цього цікавість, а не страх. Двоє з них були такі зухвалі, що змінили свій курс усього за якийсь фут від її довгих і гострих зубів.

Ці люті хижаки із загнутими кігтями й жовтими дзьобами багато в чому нагадували Ерагонові Сапфіру. Та й сама Сапфіра була в захваті від них: не так від їхньої зовнішності, як від мисливської майстерності.

Берег позаду них поступово зменшувався до пурпурової лінії. Потім він зник зовсім. Понад півгодини вони бачили лише птахів, хмари на небі й безмежний простір води, що вкривав поверхню землі.

Потім зліва попереду на обрії з’явився обрис Хребта. Для Ерагона це було приємне видовище. Хоч то й не були гори його дитинства, та вони дуже нагадували їх, і, дивлячись уперед, юнак відчував, що перебуває не так уже й далеко від дому.

***

Гори були все ближче й ближче. Аж ось перед ними постали їхні кам’янисті, засніжені вершини, схожі на замкові стіни з бійницями. Униз по темних, укритих зеленню схилах стрімко збігали десятки білих потоків. Вони впевнено прокладали собі шлях, впадаючи у велике озеро, яке лежало біля самісінького підніжжя гір. На березі озера й неподалік від нього розташувалось кілька селищ, але за допомогою магії Ерагон зробив так, що люди, які були внизу, не помітили Сапфіру, коли вона пролітала над їхніми головами.

«Які ж ці селища маленькі й закинуті,— думав Ерагон, дивлячись на них.— Зрештою, хіба не таким був і мій Карвахол?» Порівняно з великими містами, в яких йому довелось побувати, ці селища нагадували, швидше, купку халуп, де мешкали найзлиденніші жебраки. І він чудово знав, що переважна більшість чоловіків та жінок, які мешкали в цих селищах, ніколи не бували далі ніж за пару миль звідси, а все їхнє життя пройде в оцьому маленькому-маленькому світочку.

«Яка дивна штука життя,— подумав Ерагон.— От, скажімо, що краще: залишатися там, де ти народився, і знати про цю місцину все на світі чи повсякчас мандрувати все новими й новими землями? Побачити всю землю чи ніколи не розлучатися з тим її клаптиком, на якому ти народився?»

Юнак не знав відповіді на ці питання. Але він пам’ятав слова Оромиса про те, що весь світ можна відтворити з найдрібнішої піщинки, якщо тільки досконало її вивчити.

Хребет — то були високі гори. Стрімчасті вершини ще й досі височіли на добру тисячу футів над Сапфірою, коли вона пролітала між ними, прямуючи вузькими міжгір’ями й долинами. Час від часу вона мусила злітати вище, щоб поглянути, чи є попереду шлях, і, коли вона так робила, перед очима Ерагона розлягалися величезні простори. І ці безкінечні гори нагадували йому зуби, що прорізались із коричневих ясен землі.