«Летіти навпростець»,— сказала Сапфіра.

«Але якщо вона так зробить, тоді доведеться весь час летіти над водою»,— зауважив Глаедр.

«Не далі, ніж від табору варденів сюди,— огризнулась Сапфіра.— Чи я помиляюсь?»

«Але ти вже втомлена, і якщо буде шторм...»

«Тоді я буду літати навколо нього!» — роздратовано сказала Сапфіра й пирхнула, випустивши з ніздрів цівку синьо-жовтого вогню.

Вогонь, здається, трохи засліпив Ерагона.

«Ой,— мовив Вершник,— тепер я нічого не бачу,— він протер очі, намагаючись зробити так, щоб зникли барвисті кола.— А що, летіти прямо справді так небезпечно?»

«Та звісно!» — Глаедр потроху дратувався.

«Скільки часу потрібно,— спитав Вершник,— якщо летіти вздовж берегової лінії?»

«Десь півдня,— відповів Глаедр,— може, трохи більше».

Ерагон мовчки почухав підборіддя і втупився поглядом у чорну далечінь. Так вони й сиділи.

«Ти справді можеш це зробити?» — нарешті озвався Вершник, глянувши на Сапфіру.

Вона повернула шию й подивилася на нього своїм великим оком. Її зіниця все ширшала й ширшала, аж доки не стала майже кругла. Вона була величезна й чорна. Ерагон подумав, що міг би залізти туди всередину й зникнути назавжди.

«Я впевнена, що можу це зробити»,— сказала Сапфіра.

Вершник кивнув і в задумі провів рукою по волоссю:

«Ну, що ж... У нас є шанс зробити це... Глаедре, якщо буде потрібно, зможеш їй підсобити?»

Старий дракон трохи помовчав, а потім від нього долинули якісь дивні наспіви — так наспівувала Сапфіра, коли їй було приємно або весело.

«Чудово,— сказав Ерагон— Якщо вже ми спокушаємо долю, то не будемо сперечатися через це. Перетнімо море — і все».

Питання було вирішене. Ерагон заліз у сідло Сапфіри, а та одним стрибком залишила позаду безпечну тверду землю й полетіла над бездоріжжям хвиль.

ЗВУК ЙОГО ГОЛОСУ, ДОТИК ЙОГО РУК

— А-х-х-х!

— Присягнеш мені на вірність прадавньою мовою?

— Ніколи!

Його питання і її відповідь стали свого роду ритуалом. Питання-відповідь, питання-відповідь — як у дитячій грі, з тією лиш різницею, що цю гру вона вже програла, навіть якщо виграє.

Ці ритуали були одним-єдиним, що дозволяло Насуаді не збожеволіти. Завдяки їм вона наводила такий-сякий лад у своєму світі, мала змогу переноситися з одного моменту до наступного, вони давали їй можливість втриматися за щось, коли все інше було далеко від неї. Обряди думки, обряди дії, обряди болю й розради — усе це була та основа основ, від якої залежало її життя. Без них вона б загубилася, як вівця без пастиря, як ревно віруючий, що втратив віру... як Вершник без свого дракона.

На біду, цей своєрідний ритуал завжди закінчувався однаково — дотиком розпеченого заліза.

Насуада скрикнула й прикусила язик — її рот наповнився кров’ю. Тоді вона кашлянула, намагаючись очистити горло, та крові було так багато, що дівчина почала захлинатись. Її легені горіли від нестачі повітря, візерунки на стелі попливли й зблякли, її пам’ять відключилась, і нічого більше не було, навіть темряви.За якийсь час Галбаторікс почав розмовляти з нею, доки залізо потроху набувало червонястого кольору. Це теж стало одним з їхніх ритуалів.

Він зцілив їй язик. Принаймні вона почала думати, що це був він, а не Мертаг, після того як король сказав:

— Цього не станеться, якщо ти не зможеш говорити, чи не так? Як же я тоді дізнаюся, коли ти будеш готова служити мені?

Король сів праворуч від неї, як і колись. Сів так, що вона могла бачити лиш тінь його постаті, схованої під довгим важким плащем.

— Знаєш, я зустрів твого батька, коли він був управителем головного маєтку Ендурієль,— сказав Галбаторікс.— Він не розповідав тобі про це?

Вона здригнулась, заплющила очі. Сльози текли й падали з куточків її очей. їй було гидко слухати його. Голос короля був владний, звабливий, він наче змушував її зробити те, що хотів король.

—Так,— пробурмотіла вона.

— Я трохи спостерігав за ним у той час. Чому я? Він був слугою, не з тих, хто грає важливу роль. Ендурієль дозволив йому трохи більше свободи, як з’ясувалося,— король зробив зневажливий жест, і світло осяяло його худу, кістляву руку,— навіть забагато... Але ж яку дивовижну й цікаву вервечку подій влаштувала нам доля! Подумати Тільки — людина, яка стежила за тим, щоб мої черевики були начищені, стала моїм найлютішим ворогом після Брома, а тепер ти, його донька, повернулася в Урубейн і майже стала служити мені так само, як служив твій батько. Справжня іронія долі, чи не так?

— Мій батько втік, і він мало не вбив Дурзу, коли зробив це,— відповіла вона.— І всі твої заклинання не змогли втримати його. І мене ти не зможеш втримати.

Вона подумала, що Галбаторікс, мабуть, насупився.

— Так, це була помилка. Дурза не врахував однієї обставини... Сім’ї, здається, існують для того, щоб людям було простіше стати тими, ким вони є насправді... Саме тому зараз я обираю собі прислугу тільки з тих, хто безплідний чи неодружений... Так чи інакше, ти дуже помиляєшся, сподіваючись на порятунок. Єдиний шлях покинути Кімнату Провидиці: присягнути мені на вірність або померти.