Шрифт:
— Авжеж, усі, — буркнув Болек. — Тільки потім виявляється, що один змурував дві вілли з терасами, обтинькував їх, пофарбував і наповнив нащадками, а інший доробився до власного цвинтаря попід лісом.
Дев’ятнадцяте
— Я повинна була зразу сказати Агаті все, що про неї думаю. Адже мені нічого втрачати. Ані знаходити.
— То чому ти мовчала? — запитала Малина, обмахуючись портфелем Акули. — Злякалася?
— Не знаю. Я вмію захищатися, коли хтось мене відверто атакує. Але цілковито втрачаю голову щодо виявів симпатії.
— Удаваної.
— Удаваної там, чи ні, а я зовсім не знаю, як тоді поводитися. Повна дезорієнтація. Я не вмію спритно когось відшивати. Злостиво жартувати, як герої довоєнних комедій.
— А хіба ти мусиш? Це що, якийсь конкурс дотепів?
— Певно, що ні. Звичайно! — ляснула я себе по чолі. — Адже я взагалі не мушу блискати іскристим гумором. Не мушу привертати увагу. Досить відверто сказати Агаті, що я про неї думаю.
— Досить, — запевнила Малина.
— Цікаво. Ніби я про все це знала. Може, навіть радила іншим, але не зуміла застосувати у власному житті.
— Брак дистанції. Я знаю це по собі. Часом відчуваю, що зробила щось не так. Заповільно, запізно, надто поверхово. А іншим те саме вибачаю.
— Не можна вискочити із власних черевиків.
— Не можна. Але я все одно розслабилась, Ягодо. Бо колись… — Малина з осудом покрутила головою. — Бувало, що я на зустрічах зі знайомими годинами аналізувала, що могла б змінити. Інакше кажучи, засміятися у відповідний момент, дотепно прокоментувати чужу розповідь. Тоді я шкодувала, що не маю машини часу, аби повернутися назад і виправити, переробити, заретушувати. На щастя, у мене це пройшло. Тобто я стала перейматися чимось іншим.
— Власне. А як ти даєш собі раду з тугою?
— Не сплю по кілька ночей. Відчуваю, що ще мить, і я цілком зламаюся.
— Але твій хлопець поїхав тільки на літню школу. Він повернеться.
— Ну, не знаю. — Вона заходилася смоктати великий палець. — Я кістковим мозком відчуваю, що він там залишиться. Познайомиться з якоюсь стрункою білявкою з розгубленим поглядом і променистою усмішкою. Буде ходити до сауни і на оленячі перегони. А потім надішле мені листа через місцевого Миколая про те, що це кінець, що все було класно, але надто ідеально. І ми побачимося через тридцять років, приміром на поромі до Мальме.
— Ти занадто це переживаєш. Я намагаюся зрозуміти чому.
— Може, через батька? — відповіла вона по роздумах. — Він поїхав на кілька місяців заробити на «полонез», а зник на цілих шістнадцять років.
— Можливо. Моя мама теж зникла, і я теж жахливо переживаю розлуки. Тому й намагаюся ні до кого не звикати. Не маю домашніх тварин. А з рослин тільки один кактус. Він дуже відпорний до занедбування і браку чуйності.
— Скільки тобі було років, коли вона пішла?
— Якихось два, максимум два з половиною. Тож я її саму не пам’ятаю, а надто тому, що вона забрала із собою всі свої фотографії.
— І звідси та схильність фотографувати все на світі, включно зі мною? — здогадалася вона. — Але якщо до третього року життя дитина нічого не пам’ятає, то як ти могла запам’ятати її зникнення?
— Бо тато був у розпачі упродовж кількох років. То щось із його розпачу мусило запам’ятатися. Зрештою, він завжди мені твердив, що не можна засильно прив’язуватися. Що люди зникають, і тому ліпше надто не звикати.
— Але це був його розпач, а не твій. Знаєш що, Ягодо? Я так думаю, що ти любиш перебирати на себе чиїсь емоції. Звідси та схильність до відмежовування від людей. Щоб не відчувати надто багато. Щоб не переживати. Я маю рацію?
Двадцяте
— Я посунувся ще трохи далі, — похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.
— А саме?
— Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.
— А вона?
— Вона обурена, — відказав він, не приховуючи радості. — Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?
— Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать про справжнє визволення.
— То що мені робити?
— А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?
— Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.
— Тоді чому ви з нею?
— А чому ви зі своїм чаювальником?
Ну власне, чому? І чи справді я з ним?
— Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. — Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.