— Густа?

— Ну, там багато всього відбувається. О, Ядзя дзвонить.

— Але в тебе і слух. Як у кажана. — Я почула тільки тихенький брязкіт.

— Питання досвіду. Що таке, Ядзю? Де бійка? У Томчаків? Принаймні близько. Їдьмо.

Ми вискочили до машини. Мацек уже чекав, в одній руці тримаючи лікарську торбу, а іншою потираючи запухлі зі сну очі.

— Жени до старих будинків біля басейнів, — кинув Болек. — Номер тринадцять, одразу за парком. Цікаво, скільки буде потерпілих.

— Наскільки я знаю життя, докторе, тільки Томчакова. Буде нам пояснювати, що впала на дзеркало чи перечепилася за столик. А зловмисник буде пискувати, зачинившись у лазничці.

— А його не можна зачинити, наприклад, у витверезнику? — запитала я, звертаючи у вуличку біля басейнів. — Чи викликати поліцію?

— Я не встиг би навіть набрати номер, як Тимчакова роздерла б мені писок пазурями, — відповів Мацек. — Це називається кохання.

— Не знаю, чи кохання, але синдром узалежнення від ката напевно, — підсумував Болек. — Гаразд, виходимо.

Вже на першому поверсі нас привітали пияцькі верески золотоустого Стефана Томчака у товаристві приятеля чи сина.

— Концерт на два баритони й сопрано, — шепнув Болек і енергійно застукав у двері, прикрашені заглибинами від копняків. Усередині миттєво вщухло.

— …бри вечір. «Швидка»! — голосно повідомив Мацек, демонструючи чудові гарматні кулі на плечах. Так, про всяк випадок. — Хто викликав?

— Я. — Із темної кімнати вигулькнула худюча настрахана дівуля в театральному гримі. — Я викликала, бо мама знову впала на двері. Й порізалася склом.

— Як це сталося? — допитувався Болек, шпортаючись у лікарській торбі.

— Ну та як, — почала Томчакова, стогнучи від болю, — я несла Казьові, моєму наймолодшому, вареники. І послизнулася на лінолеумі. Ну і гепнулась. А вареники на мене. Така втрата! — вхопилася вона за голову.

— Мамо! — обурилася дівуля, потираючи напацькане чорною фарбою око. — Таж це батько вам зацідив.

— Луїзо! Ти дурепа! Геть до кімнати! — верескнула Томчакова. — І змий це лайно з морди. Вона буде закладати рідного батька!

— Ще не знати, чи рідного! — загарчав Томчак, ховаючись у темній лазничці. — Може, вона тому й пискує, що нагуляна! Встругнула її десь у кущах.

— Стефане, припини, пан лікар слухають, — вгамовувала його дружина. — А ти, шмаркачко, стули пельку, бо старий знову впаде в нерви. Така ця молодь стала писката, лікарю! Ні на гріш батьків не шанує. Мають у дупі четверту заповідь.

— Ну то ви впали і що? — не вгавав Болек.

— І встала. Позбирала вареники, але ж не дам їх тепер Казьові.

— А де Казьо? — поцікавився Мацек.

— Лежить у кімнаті. Бо трохи собі хильнув. Не має роботи, то й переживає.

— Добре, покажіть мені спину.

Томчакова слухняно всілася на хиткому столику й задерла пропітнілу квітчасту блузку.

— Не схоже, що це можна зашити, але… — Болек став длубатися ножичками в одній із ранок. — Холера, ввійшли цілком. У вас може бути пробита легеня. Їдьмо до лікарні.

— До лікарні? — зойкнула Томчакова. — Але я зараз не можу. Накупила вишень на компоти. Хто ж їх зварить, як мене не буде? І хто випере хлопцям сорочки?

— Я! — запропонувала дівуля. — Тільки їдьте, мамусю.

— Ти? Ти навіть волосся у своїй перукарні не можеш рівно обтяти, — форкнув Казьо зі своєї кімнати.

— А ти, дармоїде, можеш? — психонув Мацек.

— Мацеку, перестань. Не провокуй! — схаменув його Болек.

— Я не можу цього чути! Тих двох відважних боксерів!

— А саме відважних! — Томчак копняком прочинив двері лазнички. — І це я своїй бабі завалив, бо маю право!! І буду її товкти, коли захочу.

— Пане Томчак, я викликаю поліцію, — застеріг його Болек.

— Пане лікарю, благаю! — заголосила Томчакова. — Не відбирайте батька в родини!

— Добре, але тоді їдьте до лікарні. І я й чути не хочу про якісь там вишні. Їдьмо!

Всю дорогу ми здолали мовчки. Томчакова боялася згадувати про свої компоти, а може, охляла через численні рани. Ми доправили її до лікарні, а потім повернулися до ординаторської.

— Через місяць буде та сама історія, — понуро сказав Мацек. — Або зразу до моргу.

— Вона повинна піти від цього бандита.

— Ягодо, я тобі щось розповім, — почав Болек. — У травні ми мали виклик. Схожий випадок: добродій натовк дружину. Приїжджаємо, жінка сидить розшарпана, розбита брова, спухлі повіки. А він розповідає: «Вона мене діставала, лікарю, ще від вечері. Але не бити ж її в День матері. Я ж не такий виродок. То почекав до опівночі. І п’ять по дванадцятій стовк заразу на квасне яблуко». Тоді я рознервувався й запитую: «Чому ви не підете від цього мерзотника?» На що вона: «Якого мерзотника, лікарю? Квіти мені приніс? Приніс. Ще й привітав. А що його понесло, то що вдієш, такий мій хрест». Вони майже ніколи не йдуть. Зрештою, не дуже мають куди.