— Як я здогадалася, мова про Аню, — підказала я, наразі дотримуючись спокою.

— Вона розбила шлюб твого батька і навіть не хоче за нього вийти. Гордячка. Воліє баламутити молодих.

— Яких іще молодих?

— А таких, як мій Войтек! — випалила Альдона. — Вона спокушала його, давала надію. Але врешті все вийшло на яв.

— Це вона листувалася з Войтеком? — здивувалась я. — Як Таємнича Жінка?

— Вона, вона. Замість плести онукам слинявчики, пхається до чужих чоловіків. Настільки молодших. Фе!

— Але Аня не має онуків.

А також жодного крючка.

— А повинна б мати. Бо немає нічого гіршого, ніж жінка, котра не може постарітися з гідністю.

— З гідністю, тобто як? — психонула Аня. — За плетінням? А якщо я цього не вмію, то що? Я маю це вдавати?

— Аню, невже ти і справді розбила шлюб моїх батьків?

— Ти здуріла? Адже я приїхала до цього містечка через п’ять років після зникнення твоєї мами. І тоді познайомилася з твоїм батьком. А також із тобою. Ти, мабуть, пам’ятаєш.

— Пам’ятаю…. Але Альдона згадувала щось про ваші таємні побачення.

— Не моя провина, що тутешні баби мають бурхливу фантазію. Надивилися серіалів і потім вигадують людям барвисті життєписи.

— Але Войтека ти не мусила баламутити…

— Якого ще Войтека? Отого гевала, котрий знущається з румунів? — розсердилась Аня. — Ти, певно, жартуєш, що я могла фліртувати з поліцейським із квадратним мозком!

— Альдона стверджує, що це саме так.

— Це або хтось із них вигадує, або… я серйозно поговорю з твоїм батьком.

— Я анітрохи не фліртував! — боронився тато. — Ми тільки розмовляли про життя.

— Тобто про що? — не вступалась Аня.

— Ну… про все. Про його смаки й темні сторони. Про те, що смачного було на сніданок або на вечерю. Він мені скаржився і трохи звірявся. Я його втішав. Але про флірт не було і мови.

— А ти мусив видавати себе за мене?

— Я ні за кого себе не видавав! — обурився він. — Ні за кого!

— То звідки тоді ці ідіотські підозри, що він листується зі мною? Ну звідки?

— Не знаю. Може, тому, що я зізнався Войтекові, що не походжу звідси. Бо ж я переїхав сюди після одруження, сходиться? — звернувся він до мене по підтримку.

— Так, ти мені колись розповідав. Але у світлі всіх тих дивних подій…

— Яких іще дивних, Ягодо! — Тато вхопився за голову. — Я листувався собі з кількома добродіями. Не давав їм жодних обіцянок, не посилав жодних знімків. Хіба це моя провина, що кожен із них сподівався на щось більше? Моя?

— То чому тоді Войтек дійшов думки, що це я? — ламала собі голову Аня. — Мусив бути якийсь привід. Може, ти йому сказав, що маєш каштанове волосся, підстрижене за модою двадцятих років, і малюєш «стрілки»?

— Нічого такого я не писав! — з розпачем у голосі крикнув тато. — Я хотів бути справжньою таємничою жінкою!

— А про що ви останнім часом розмовляли? — запитала я.

— Я вже не пам’ятаю. У мене все переплуталося через ті нерви. Зараз, зараз… — мурмотів він, дряпаючи себе по червоному вусі. — Я казав, що хочу відзняти документальний фільм про людей, які найбільше програли. Під назвою «Другі». Ні, ні, це не з Войтеком. Ага, з Войтеком я розмовляв про насильство й толерантність стосовно інших. Він тоді зізнався, що, будучи поліцейським, полюбляє частувати кийком отих чужоземних гендлярів. Особливо румунів, які торгують біля лісу. І в’єтнамців теж. Але росіян воліє не рухати, бо вони буцімто люблять мститись.

— І я могла фліртувати з кимось таким? — форкнула Аня, не їіриховуючи огиди.

— Тоді я гостро кинув, що мені це дуже не подобається. Бо мірою нашої людськості є ставлення до слабших. Він відписав, що це цікаво і що він мусить про це подумати.

— То тепер усе ясно, — озвалась Аня. — Я сказала ті ж самі слова, коли він трусив одного бідолаху. Тільки що він наказав мені забиратися, хам невмиваний.

— Войтек буває агресивний, — визнав тато. — Здається, в дитинстві він діставав шнуром від праски після кожних батьківських зборів.

— Теж мені гарне виправдання для хамства, — з іронією кинула Аня.

— Принаймні хоч щось прояснилося, — зітхнув тато. — Тепер я розумію, чому він останнім часом твердив, що йому не заважає, коли жінка трохи старша. І тому перепросив за те, що не завжди буває ввічливим на службі.

— А щодо того фільму, — втрутилась я, — то ти часом не листувався з таким собі лікарем Болеком?

— Справді, з Болеком. Дуже розумний чоловік. Тільки що трохи змучений відсутністю перспектив.

— А ти знаєш, що він теж сподівався на дещо більше?