— То йдіть до телезали, — запропонувала Юлька.

Ми пішли. Альдона всадовилася, зробила глибокий вдих і… нічого. Тиша.

— Страшенно важко отак напрямки розповідати про свої проблеми, — озвалася вона нарешті. — Навіть не знаю, з чого б то почати.

— Ти не мусиш квапитися. Хіба що мене викличе диспетчерка, бо часом я їжджу разом із Болеком.

— Я знаю, є такі випадки, коли одного лікаря замало. Бачила в передостанній серії «Клініки зворушень». — Вона замовкла. — Сподіваюсь, Ягодо, що ми вкладемося до п’ятої, бо потім я мушу припильнувати майстрів. Вони нарешті закінчують нашу терасу.

— Багато роботи?

— Не те слово, — зітхнула вона. — Але певні речі треба зробити і край. Ти, певно, знаєш, як воно є в нашому місті. Ледве вискочиш заміж, як тебе зразу питають, чи ти вже будуєшся.

— Я думала, що питають про дітей.

— Дитину кожен уже має, бо чого ж тоді женитися. — Вона зробила міну під назвою: «Ти що, Ягодо, життя не знаєш?»

— То ви теж будуєтесь?

— Уже майже закінчили. Живемо в новій хаті п’ятий рік, наразі тільки в сутеренах, а другий поверх оздоблюємо. Тому свекруха й поїхала до Італії.

— Це добре, що вона вам допомагає.

— Добре? — здивувалась Альдона. — Вона має дітей, то мусить їх утримувати. Зараз усі батьки їдуть, як є потреба. Півміста так живе.

— Як?

— Ну… нормально. Батьки в Італії чи під Мадридом, а діти сидять на допомозі з безробіття чи на ренті й пильнують будови. На вакації їдуть до старих. Підробляють, привозять трохи лахів на гендель. Часом хтось закладе відеопрокат чи солярій. І живе собі.

— Ти теж так живеш?

— Як і всі. Може, трохи ліпше, бо Войтек служить у поліції, то й не ризикує, що його викинуть на брук. Ну і може заробити якусь копійчину. Взагалі-то, я не нарікаю. Войтек ходить на батьківські збори. Не критикує борщі. А вечорами куняє перед телевізором, тож я маю його на оці.

— Тобто все, що ти запланувала собі в ліцеї.

— Тільки одне я не передбачила. Інтернет, — вона знову зітхнула. — Півроку тому ми підключили його для Павелка, нашого старшого. Бо скрізь тільки й чути, що це таке-е-е-е… вікно у світ. Ну і тепер Войтек повертається з роботи, з’їсть котлету і прямо до комп’ютера.

— Але тепер ти також тримаєш його під контролем.

— Ніби так, але є одна проблема, Ягодо. — Вона вже всоте поправила кучерик, який стримів тут-таки над фіолетовою повікою. — Бо фізично він ніби сидить у сутеренах за стіною. Але насправді в іншому світі. А там він зустрічається з однією такою. Таємничою Жінкою.

— Дешевий «нік», — зауважила я.

— Дешевий, але ти ж знаєш, як хлопи ведуться на все таємниче й недосяжне.

— Я думаю, що жінки також.

— Щодо мене, то я не люблю таємниць, — скривилася вона. — Люблю все чітко знати. Конкретно. Що і як. Розкладене по поличках. Ну і тому переймаюся.

— Чим?

— Тією Таємничою Жінкою. Він проводить із нею стільки часу. А зі мною взагалі не розмовляє.

— А раніше розмовляв?

— Ну, як по правді, то теж ні. Бо витріщувався в телевізор. На дівчаток, які рекламують секс по телефону.

То небагато змінилось.

— А він бачиться з тією своєю знайомою?

— Ні, бо вона від самого початку заповілася, що про побачення не може бути й мови. Вони можуть побалакати в мережі, полистуватись, але нічого більше. Навіть фото йому не вислала. Така вже таємнича.

— То до розлучення, радше за все, не дійде, Альдоно. А ти ж, певно, найбільше боїшся саме цього.

— Ну так. Але Войтек стільки з нею балакає. Цілими годинами.

— А ти питала, про що вони розмовляють?

— Я навіть перевірила, — похвалилася вона. — Ну і нічого там такого немає. Ніяких свинств. А коли я питаю, про що він стільки з нею балакає, то він відгиркується, що вона найліпше його розуміє. Наче вони були б родиною чи якнайменше сусідами.

— Споріднена душа.

— На жаль, — вона подряпала себе по розпухлій руці. — Я вже й сама не знаю, чи повинна це йому заборонити.

— Ти волієш, аби він милувався на дівчаток у телевізорі?

— Але вони для нього недосяжні, бо коштують гроші. А така Таємнича Жінка цілком безплатна. І ще й відповідає йому на листи. Через це я й маю клопіт. Може, відключити йому цей Інтернет?

— А якщо він знайде нову забаву?

— Ти маєш рацію. Ліпше вже це, принаймні я знаю, чого сподіватися. — Вона підвелася. — Дякую, Ягодо, за розмову.

— Може, зустрінемось у неділю?

— А навіщо? Я вже все тобі розповіла.

— Позгадували б минуле, як старі подруги.

— Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.

Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.

— Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.