пройшов воєнних доріг і не покинув свою паству під

воротами табору інтернованих – завше жорсткий з підлеглими,

інколи навіть зверхній, він при таких зустрічах

міг забути про свій сан і ставати простим мирянином.

Іван КОРСАК58

– Добра великого на виднокраї не проглядається…

Та все ж не сидимо склавши руки, – отець Павло подумки

перебирав останні клопоти, відкидаючи геть

всі дрібніші, менш істотні. – Почали видавати релігійно-

науковий вісник, перекладаємо богослужебну

літературу, впорядковуємо місцевий український військовий

цвинтар. Знаєте, майже п’ятиметровий курган

там насипали, а на ньому встановили чорний Запорізький

хрест з викарбуваним тризубом та написом

«Борцям за волю України», той напис зробили українською,

польською та латинською мовами. А на гранітній

плиті по центру висікли:

Хай ворог знає, що козацька слава

Не вмерла під ярмом Тирана,

Що кожна степова могила –

Це вічна непомщена рана.

– Чи ви якось оформилися організаційно, чи козацькою

радою, як у старовину, справи лагодите? – Ярошевському

те не було другорядним, там, за табірними дротами,

до чотирьох десятків тисяч, серед яких переважає

православний люд.

– Зараз ми створили Головну раду Братств, – розумів

хід думок отець Павло, – аби не траплялося відоме: той

в ліс, а той по дрова. Мене обрали головою, тож не скаржуся

на обмаль клопотів. Щоправда, у поміч громада

наша радників бувалих і мудрих призначила – генералів

Володимира Ольшевського і Олександра Пороховщиківа.

Отож і попросився я сьогодні у вас прийняти мене за

дорученням ради.

Пащевський на хвильку примовк. У насталій тиші

чувся лише приглушений передзвін за вікном – кликали

дзвони люд на вечірню.

– Вернутися нам у велику Україну є вельми віддаленою

перспективою, – мовив урешті отець Павло. – Тож

59

військове духовенство уповноважило мене просити у Вас

підпорядкування Варшавській митрополії. Така ухвала, не

буду криводушити, приймалася нелегко, бо багато наших

отців закликали визнати над собою ієрархів Автокефальної

церкви митрополита Василя Липківського.

Отець Павло не міг тільки сказати, що рішення це і

йому давалося з великими сумнівами, ваганнями та душевним

різким і пекучим болем, він також чимало поклав

трудів для відновлення Автокефальної української

церкви, до скликання Першого Всеукраїнського Собору

в святій Софії – тоді, в осінні дні надто непевного і

тривожного двадцять першого року. Скільки відозв ним

особисто писано і переписано, скільки зустрічей, щирих

і не вельми дискусій… А ще виникла загроза проведення

Собору без єпископату… Тодішній екзарх України Михайло

Єрмаков не тільки знехтував запрошення, а ще й

переказував, що прибулі на Собор у Софію священики

будуть відлучені від церкви. Кинулися аж у Москву до

єпископа Антоніна Грановського, що відомий був своїм

вільнодумством, проповіді вів вишуканою літературною

російською мовою, щиро цікавився українськими

справами. Вже й згодився було єпископ, навіть квитки

на залізницю узяв та спакував речі, але останньої миті з

невідомої причини чомусь передумав.

– Як би можна було в Москві-ріці пірнути, а в Дніпрі

вигулькнути, то це – так, а пускатися в далеку дорогу

хворій людині не випадає. І взагалі, нащо вам там гнила

колода?

А ще зверталися до архієпископа Парфенія у Полтаву,

владика прийняв досить прихильно, тільки сказав

шукати ще ієрарха. Протоієрей Степан Орлик, що був

близьким до католикоса Грузії Леоніда, пробував висвяту

провести навіть на Кавказі: зі священиком Павлом

Іван КОРСАК60

Пагортаком виїхали до католикоса, тільки далі Харкова

не пробилися, більшовики не пустили.