покартав Смарагда.

– То, звісно, не мого розуму справа… Але й ви, отче,

негаразд чините. Хай вам і не вручали розпорядження

архієпископа, але ж вам переказували про документ,

перед Богом ніяк не втаїтися і не злукавити. Ярошевський

для вас архієрей, визнаєте його чи ні, чи піддаєтесь

підступній гордині. Вам належало таки меншим,

напевне, бути, не тільки відгукнутися на документ, а й

прибути, бодай привітати. Непослуху не любить ніхто,

бо завтра і інші казна-що собі дозволятимуть…

– Я не повинен підлягати юрисдикції Ярошевського,

– незрушно на своєму стояв Смарагд, мовби йому підошви

прибили цвяшками до того місця.

– Оте совання кордонів у війни й по них, – опустивши

очі, додав священик, – не тільки світському люду, а й

духівництву багатенько наколотило, сьорбати ще довго

65

те маємо… Але й інше є: владики Володимир, Сергій та

Єлевферій мали б не тільки на вашу підтримку листи

в Москву писати патріарху, а й вам по-батьківськи нагадати

про християнське смирення, любіть мене чи не

любіть, не штовхати вас на злобу.

Отець Смарагд оповідав сусідові, що ці владики посилали

в російську столицю листи про несправедливість

позбавлення архімандрита священослужіння, про

обов’язкову потребу скасувати накладену кару, аби не

направити імпульсивного Смарагда до якогось необачного

чи трагічного кроку.

По тій розмові архімандрит не навідувався більш ні

разу до свого сусіда, навіть на рокові свята.

Ні, думав Смарагд, хто б і що йому не набалакав, кожен

зирячи зі своєї дзвіниці, він має твердо на своєму

стояти, як стояли святі отці, як апостоли. Як вони, він

облишив усе мирське, навіть кохання, яке обпекло його

ще в семінарські часи. Справа йшла уже навіть до одруження,

але він таки знайшов у душі потугу зректися і вибрати

стезю церковну, многотрудну дорогу служіння віками

несхитного російського православ’я. Бо то істинно

остання підпора православного християнства на землі

– як упав перший Рим під навалою германців, як посипався

другий Рим – Візантія – під ударами мусульман, то

залишився тільки третій, – Москва і то лише вона зможе

міццю свого плеча утримати такий спадок. З тої хвилини

ця відповідальність, як стала під вінець з князем Іваном

ІІІ Софія Палеолог, племінниця останнього візантійського

імператора; і нехай слебезують собі недалекі люди, що

то лише ширма, мовляв, для російського месіанства.

Смарагд нітрохи не сумнівався, що має в собі достатньо

душевної сили, аби витерпіти все, що судилося

в давні часи апостолам. Так, він здатен, немов Яків,

Іван КОРСАК66

коли Ірод до страти його присудив, подивитися спокійно

у вічі катові із наготовленим мечем у руці, міг

би, чулося йому, витерпіти як Іоан, якого варили в котлі,

де кипіло масло, і не просив би помилування, коли

розпинали б його, як Петра у Римі. І зміг би, як Андрій

Першопокликаний, до півсмерті побитий сімома солдатами,

по тому до хреста вірьовками прив’язаний,

аби мучився довше; знайшов би сили повторити слова

Апостола. Як уже вели до розп’яття, то вітав його з

радістю Андрій:

– Я давно вже чекав цей час. Хрест ще тоді був освячений,

як Тіло Христове на ньому висіло.

Смарагд був переконаний, що то не просто його

чванькувата самовпевненість, йому трапилося у Кременці,

у липні дев’ятнадцятого, перевірити себе.

Раптово, як град серед жнивного дня, впала на місто

червона лавина, хапали усіх підряд, хто служив бодай

сторожем при українській владі, не обминула облава і

духовенства. Смарагд ще встиг разом з іншими священиками

переховати тяжко хворого, геть уже немічного